Дрони від контрабандистів на фронті, звільнення Київщини і честь захищати Батьківщину: історія "Буржуя" з групи "Тора"

Сьогодні в програмі "Орестократія" – рядовий Департаменту патрульної поліції Києва Валентин Ільчук. Він служить у батальйоні спецпризначення "Софія", група "Тора". Але насправді Валентин – власник і СЕО дуже відомої у світі web-дизайнерської агенції Zgraya Digital, до війни 2014 року працював у Reuters, а потім добровольцем пішов на фронт, пізніше повернувся в бізнес. Та 24 лютого, обнявши дружину та доньку, він знову з автоматом. І знову добровільно. Що мотивує українця йти захищати країну, чому примус – не найкращий інструмент патріотизму, як відомий журналіст Денис Бігус став військовим побратимом "Буржуя" (а це позивний Валентина), і найцікавіше – чому не можна перемогти країну, де навіть контрабандисти допомагають ЗСУ мочити пРусню.

"Якась дурна "спецура" не хоче нам казати, хто вони. Ну й добре"

– Розкажи, що таке група "Тора"?

– Група "Тора" – це насправді така маніфестація української війни, яка йшла з 2014 року. Ми не є професійними військовими, підрозділом, який "кувався"-будувався. Ми – група друзів-ветеранів, які воювали в 2014-2016 роках. У нас, як у багатьох людей із того часу, був невеличкий ветеранський чатик, у якому ми спілкувалися, тренувалися разом, відпочивали. Щоразу, коли рівень небезпеки, який ми відчували, ставав вищим, ми один одного запитували: "Ну що, хлопці, готові?"

Так вийшло, що 23 лютого ми зібрались у мене вдома. Ми не знали, що війна почнеться 24-го, але було дуже чіткі відчуття, що вона ось-ось дасться взнаки. Тому ми зійшлися в мене 23-го, нас було десь 12 людей. Усі з бойовим досвідом. Ми домовилися: якщо "почнеться", то зустрічаємося тут-таки, бо в мене дуже "приємний" напрямок – на південь від Києва. І ми розуміли, що це дасть нам простір для маневру. І вночі, коли Україну почали обстрілювати, у тому чатику сказали: "Ну що, хлопці, готові? Готові. План є? Є. Працюємо? Працюємо".

– І якими були ваші дії?

– Ми пішли за старою звичкою і зробили собі щось на кшталт добробату. Ми розуміли, що ми вже самі по собі бойова одиниця, тому що дорослі, з досвідом бойових дій у різних напрямках. У нас були закриті декілька головних спеціальностей для бойової групи: дуже крутий такмедик, снайпер, стрільці, фахівці з мінно-вибухової справи. Тобто ми вже самі по собі були "юнітом", який міг вступати в бойові дії. Тому замість шукати якісь "проксі", через які ми потрапимо на війну, власне відчувши, що війна вже прийшла до Києва, ми поїхали на Софійську площу до главку МВС, отримали по автомату Калашникова. Ще важливо, що з 2014-го ми були повністю екіповані. Тобто в нас була своя броня, шоломи і, власне, своя цивільна, мисливська зброя. Тому коли йшли по автомати, ми вже були готові до ведення бойових дій.

До складу нашої групи увійшли переважно люди, які в цивільному житті досягли певних висот, дуже непогано комунікують "вертикально" і "горизонтально", мають найрізноманітніші зв’язки, що нас сильно бустило на перших етапах війни. І це частково нам допомогло стати патрульними поліцейськими, якими ми є зараз. Наш чинний командир Євген Попов ("Тор") пригадав, що у 2014 році він у Донецькому аеропорту воював разом із "Маршалом", і ми вийшли на зв’язок безпосередньо з ним. Адже знали, що формується декілька нових батальйонів патрульної поліції.

– "Маршал" – це один із керівників патрульної поліції України?

– Євген Жуков, голова Департаменту патрульної поліції України. Так ось, ми знали, що формувалися декілька загонів патрульної поліції, які мали бути відправлені безпосередньо в зону бойових дій. Зв’язалися з паном "Маршалом" і сказали: "Ось є ми, бойові, досвідчені, власне, ти нас знаєш у тому чи іншому вигляді. Чи потрібні Департаменту патрульної поліції бійці?". Так вийшло, що були потрібні. І в такий спосіб ми достатньо швидко оформилися, легалізувалися як патрульні поліцейські, що досі викликає дуже багато сміху, бо ми не схожі на середньостатистичних патрульних поліцейських. Ані екіпом, ані нашим бекграундом. Коли приходимо десь на позиції знайомитись із новими людьми, вони кажуть: "Хлопці, а ви хто?" Ми відповідаємо: "Департамент патрульної поліції міста Києва правого берега, ваші документики". А вони сміються, інколи ображаються, бо кажуть: "Ок, якась дурна "спецура" не хоче нам казати, хто вони. Ну й добре". Ми насправді і є поліцією. Навіть жетон можу показати.

Я починаю виконувати "танок" маленького танка, намагаючись пояснити, що ось він, орківський девайс! До чувака доходить. Він пірнає у люк, задраюється, я видихаю…

– Яким був перший бойовий вихід?

– Перший наш активний виїзд був дуже вдалим – звільнення Лук’янівки. Це село на межі Київської та Чернігівської областей, біля Лукашівки, Баришівки. Це була перша військова операція, в якій брала участь повністю вся наша група "Тора". Штурм був дуже запеклим! Працювала артилерія, танкові баталії на відстані кількохсот метрів. На жаль, дуже великих ушкоджень зазнало саме село, проте ми вибили звідти всю ту нечисть, яка там сиділа. Вибили дуже результативно. Ми затрофеїли, якщо не помиляюся, три танки, близько п'ятьох танків було спалено, а також три чи чотири орківські "бехи" (БМП) і ще одну-дві затрофеїли. Причому нас десь із 120 людей, наскільки я пам'ятаю, було або два, або три "двохсотих" і до семи "трьохсотих". Враховуючи масштаб операції і певну незлагодженість, притаманну для перших часів війни, – це дуже маленькі втрати за дуже великих втрат безпосередньо у супротивника.

– Яка найяскравіша операція, в якій ви брали участь?

– Напевно, досі Лук’янівка. Найуспішніша і найяскравіша. Зі штурму Лук’янівки стільки шикарного відеоконтенту, що навіть цього року, якщо не помиляюся, коли Генштаб вітав ЗСУ з Днем піхоти, то половину того привітання склало відео, де ми, патрульна поліція, штурмуємо Лук’янівку.

Дуже неординарно операція починалася. Точка збору була на Лукашах. Це найближче село до Лук’янівки. Ми зібралися на центральній площі – такий флешбек із 2014 року, тому що здебільшого то були а-ля добробати, "Братство" Корчинського, "Свобода", "Традиція і порядок", ми, кого там тільки насправді не було, і всі, знов-таки, в найкращих традиціях 2014 року, на пікапах, на джипах. І цей абсолютно різношерстий натовп зібрався на центральній площі. Настільки було це все хаотично, анархічно, що один із бориспільських ТРОвців, почувши, що люди їдуть штурмувати Лук’янівку, просто застрибнув до когось у машину. Він каже: "Та я з бориспільського ТРО". Я запитую: "Що ти тут робиш?". Каже: "Ви їдете штурмувати – я теж, чого я буду там, у Борисполі, сидіти". Це було настільки фантасмагорично, анархічно, в дусі українського козацтва, де кожен сам бере свою шаблю і вперед рубати ворогів.

У момент, коли ми заїжджали на точку накопичення в самій Лук’янівці, там почався Армагеддон. Орки почали стріляти, "навалювати". Хаос. Куди пакуватися, де висаджувати людей – незрозуміло. Навіть було незрозуміло, звідки по нас ведуть вогонь. Але трішки прийшли до тями, знайшли укриття, зайняли позиції, зрозуміли, що наш танк уже попхав на Лук’янівку, половина великої цієї групи теж туди посунула – а ми мали бути авангардом. Євген у нас людина завзята. Він каже: "Біжимо!" Я питаю: "Куди?" Він відповідає: "Туди!" Ми бігом обганяли цю колону, наздоганяли танк. Як ми потім із ним з’ясували, дуже прикольно: група молодих хлопців і нас двоє, 38 та 42 роки, обігнали танк.

У середині села був за мостом найбільший укріпрайон орків. З "Монахом" ми підбігаємо майже водночас до цього мосту, а там справа та зліва були такі невеличкі порожнинки, майже як окопчики, дуже зручні. Я падаю в одну з них, "Монах" падає в іншу. І я такий: "Алілуя, нарешті я зможу вести прицільний вогонь, а не кудись "навалювати". Це так я думав приблизно три секунди, після цього я підняв голову і побачив буквально за 60 м від мене п*дарський танк, який дулом "дивився" на нас. Той самий танк побачив "Монах". Ми з ним, не змовляючись, розвернулись і почали "реверсивну атаку", "тактичний відступ", просто кивали п’ятами.

Нас врятувало тоді лише те, що вони нас не побачили одразу. Бо танк – це така велика бляшанка, яка їде скрізь стіни, але вона майже нічого не бачить, особливо в умовах забудови. Втім ми бігли до нашого танка, і це було, напевне, одне з найнеприємніших відчуттів у моєму житті: коли ти розумієш, що головний калібр орківського танка дивиться тобі у спину. І якщо він тебе помітить, йому необов’язково у тебе влучати – він просто бахне десь поруч із тобою уламково-фугасним і все, залишиться решето від "Буржуя" (це мій позивний). Слава богу, він або не побачив, або вирішив не витрачати на нас снаряд. Не знаю. Ми забігли назад за ріг. На щастя, командир нашого танка, який стояв буквально за рогом, виглядав з люка і з кимось там щось обговорював. Нам обіцяли, до речі, радіозв’язок із танком (сміється. – Ред.), але його не було. Тому ми з "Монахом" біжимо, волаємо на всю Лук’янівку: "Танк, с*ка, танк!" Але командир нашого танку нас не чує. Він просто бачить, що два якихось хлопці біжать, смішно розмахують лапками і щось йому кричать. Щоб він зрозумів, що орківський танк їде просто позаду нас – я починаю виконувати "танок" маленького танка, намагаючись йому пояснити, що ось він! Просто там! До чувака доходить. Він пірнає у люк, задраюється, я видихаю, Слава богу.

Та в момент, коли орківський танк виїхав у зону видимості, наш танк фігачить і… промазує.

– Ти так епічно підводив! Я думаю: "От воно, зараз буде!"

– Уяви, які думки взагалі в мене були.

– Так, тому що там цей заряджений російський, він повертається…

– Ага, ага, ага! А ми сидимо біля нашого танка, який начинений БК. Усі ж бачили відео, коли танк детонує, коли детонує БК, як башта може летіти на кількадесят метрів десь у повітря. А тут ми сидимо, майже інтимно впритул. Тобто в мене знову все життя в голові проноситься, тому що я розумію: якщо в нього влучать і він здетонує, то скільки нас там було… людей 50-60 навколо, – ми всі в кращому разі дуже сильно контужені й пошматовані, у гіршому – ми "двохсоті". Але нам якось неймовірно пощастило, бо орківський танк стріляє по нашому й теж промазує.

– А яка відстань між танками?

– Та там було, може, 100-120 м. Це було, я ж кажу, інтимно впритул. Я не знаю, як наш промазав, який уже був наведений на нього, я не знаю, як їхній промазав, але маємо, що маємо. Їхній танк промазує, фігачить будиночок, який одразу за нашим танком, той розлітається вщент. Це, до речі, є на відосах, якщо пошукати, можна в інтернеті знайти. Ми отримуємо перших "трьохсотих", хлопців уламками посікло, але дуже легкі. В людини біля мене прилетіло в стопу, він почав кровоточити, я взявся його жгутувати, почав асистувати медику … Поки я всім цим займався, виявилось, що наш танк розфігачив орківський танк.

Перші два тижні війни були дуже сюрреалістичними

– Ти у Facebook написав, що днями у тебе був ще один день народження. Що відбулося і скільки взагалі в тебе таких умовних днів народження вже було за війну?

– Почнемо з останнього. Ось часто "нахлобучують" у Миколаїв, і в один із таких прильотів ракетою розвалило розташування, де ми стояли до цього декілька місяців і з якої я, власне, і поїхав буквально три дні тому. Над нами є щось, що нас береже, бо через незалежні від нас обставини групу повернули на ротацію в Київ. Ми не планували взагалі їхати, ми мали бути в розташуванні. Удар було завдано, якщо я не помиляюся, "класично" – о 4:00 ранку. Всі б спали і мали б під цими руїнами залишитись, але ні! Святкуємо ще один день народження.

– А скільки їх було і який найбільш запам’ятався?

– (Сміється. – Ред.). Ну, можеш додати танк, про який я тобі щойно розповів. Історія із ракетами у нас була до цього. Пам’ятаєш, у Дорогожичі прилетіло, коли було влучання в телевежу?

– Це на початку березня було, здається.

– Самий-самий початок, мені здається, другий тиждень війни. Нас якраз викликали на Lavina Mall, на Ірпінський напрямок, очікували прориву колони. Ми ледь не вночі туди поїхали, зайняли позиції, цілий день чекали – не дочекалися. І ввечері, коли ми вже поверталися (надійшла інформація, що колона зупинилась, вона далі йти не буде, сенсу там залишатися для нас не було), проїжджали Дорогожичі, і десь за два кілометри ми побачили ось ці два спалахи, два прильоти, причому одразу взагалі незрозуміло, що це було.

Тому що перші два тижні війни були дуже сюрреалістичними. Тобто всі майже звикли до того, що ракети прилітають, але коли ти це бачиш на власні очі – це дуже дивно. Ми під’їжджаємо туди, бачимо, що спортзал зліва і телевежа справа горять, а по центру стоїть цивільна машина Mazda, вщент розтрощена, просто посічена уламками, і декілька інших цивільних машин навколо. Ми, звісно, зупиняємося, вискакуємо, намагаємося знайти постраждалих, надати першу медичну допомогу, взагалі зрозуміти, що відбувається. Але там вже були військові, які надавали першу допомогу. Власне, сенсу нам залишатись там більше не було, сіли в машину і поїхали. Коли повернулися в розташування і дізналися, що буквально за хвилину після того, як ми поїхали, третя ракета прилетіла вже безпосередньо в дорогу, тупо в місце, де ми стояли ще хвилину до.

– У підрозділі разом із тобою воює відомий журналіст Денис Бігус. Як так вийшло?

– Ми з Денисом дружили до війни. Нас поєднувала любов до зброї. Він так само займався спортивною стрільбою, як і я, ну і ми періодично зустрічалися, проводили час разом, говорили про зброю, про те, що відбувається навколо. І коли війна почалася, він вийшов на зв’язок, запитав, що я роблю. Я сказав, що ми плануємо воювати. Він каже: "Ну і я з вами!". Ось, власне, так він до нас і долучився.

– Чим він займається?

– Спочатку його основним напрямком був снайпінг. Він досить непогано стріляє, швидко вчиться, але зараз він виконує трохи іншу функцію. Він працює з важкою артилерією на південному напрямку, корегує їх і робить дуже багато вітру! Буквально чотири чи п'ять днів тому вони розфігачили цілу батарею орківських САУшок разом зі складом БК. Палало нарядно!

Я взагалі не уявляю, як можна мріяти перемогти країну, в якій навіть кримінальні елементи намагаються допомогти війську вибити цю пРусню

– Я читав у тебе в Facebook про якихось "літаючих корів".

– У цій війні ми маємо, напевно, такий цивілізаційний стик. З одного боку, ми маємо бездушну велетенську роздуту військову машину, яка є у "русликів", де "Орлани", інші безпілотники – все поставлено на потік, усе придумала держава і дала солдатам. Низової ініціативи в них абсолютний мінімум, вони працюють за книжками, за указками і за пенделями, які вони отримують.

З іншого боку – це ми. Ми в плані оснащення і поруч не стоїмо. У нас у рази менше танків, артилерії, менше всього. Ось "корови" – це "літаки", які придумали, власне, наші закарпатські контрабандисти, щоб закидати цигарки в Угорщину, Румунію, Польщу. Це літаки з "лайна та палок".

– Це якісь великі/невеликі, пілотовані/непілотовані?

– Це безпілотник. Він дуже великий як для безпілотника.

– Який розмах крила?

– Ну розмах крила, напевно, метрів чотири. Він максимально простий, тобто це його найбільша перевага. У нього є карго-відсік, який піднімає до 12 кг корисного навантаження. І це корисне навантаження можна кидати на голови к*цапам, які нічого не підозрюють. Власне, буквально за день до нашого виїзду екіпаж відбомбився, і настільки вдало, що спалив склад БК, і 20 руських стали раптом "хорошими". І це ідея наших закарпатських контрабандистів. Тобто я взагалі не уявляю, як можна мріяти перемогти країну, в якій навіть кримінальні елементи якось намагаються допомогти війську вибити цю пРусню.

– Чому в тебе позивний "Буржуй"?

– "Буржуй" я насправді з 2014 року. Так вийшло, що підрозділ, до якого я потрапив у 2014 році, був у складі батальйону "Дніпро-1". Ти, може, пам’ятаєш, у серпні 2014-го була велика трагедія, сєпари десь на блокпосту розбили бус із "правосєками". Ледь не 13 людей загинуло майже миттєво. Група, до якої я потрапив, – це були ті, хто залишився з тієї команди. Це або поранені, або ті, хто не потрапив у ці буси через якійсь свої причини. І, звісно, всі вони були налаштовані дуже підозріло. Особливо до нових людей, тому що вони не зрозуміли, як їхній бус був розфігачений.

– Ніби, хтось їх здав?

– Так. Підозрювали зраду. Тому до нових людей ставилися достатньо холодно спочатку. Але, як завжди, перші бойові спільні виходи всю цю кригу топлять. І після одного з таких виходів сиділи, я розповідав про себе. Я саме мотоцикл купив новий, здійснив мрію свого дитинства – Suzuki Hayabusa, яким дуже пишався. Ну я комусь показую цей мотоцикл, він каже: "Ніф*га собі, та ти в нас мажор!". Але тут вривається "Кабульчик", царство йому небесне (16 жовтня того ж 2014 року загинув), і каже: "Ні-ні-ні, мажор – це образливо. Ви подивіться, який це мажор? Це ж буржуй". Ось, власне, вже 8 років широковідомий у вузьких колах як "Буржуй".

Захищати свою Батьківщину – це не покарання, це честь, привілей

– Таке враження, що в тебе на роду написано служити в міліції-поліції. "Дніпро-1" в 2014-му році і тепер... Слухай, подумай над цим, можливо, це твоя карма… Чому ти потрапив тоді в міліцейський підрозділ?

– Це одна з причин, чому я навіть не пробував у військкомат цього разу. І 2014 року, коли війна розпочалася на Донбасі, я, як і всі, спробував пройти військкомат. Там я пройшов усіх лікарів, які були, окрім дерматолога. Дерматолог мені сказав: "Це в тебе що, псоріаз?". Я прямо сказав: "Так, це псоріаз". І він намагався вліпити мені "непридатний". Забираю в цього лікаря печатку, кажу: "Шо за наф*г, ти що взагалі верзеш?" Він дістає якийсь талмуд радянський, буквально запилений, знаходить якийсь параграф, де зазначено, що із псоріазом у жодному разі не можна, "обмежено придатний". Я забираю в нього свій військовий квиток, іду до військового комісара, кажу: "Шо за наф*г?" Мені на той момент уже 31 рік, усе життя в спорті, більшість дорослого життя в бізнесі на керівних посадах, стріляю, щось вмію ну і, знову ж таки, дорослий, свідомо хочу йти воювати. Зібрали цілий цей медичний консиліум, але, на жаль, не змогли переконати головлікаря дати мені "обмежено придатний".

Тут варто уточнити, що я тоді працював на Reuters, і до Мелітополя, де був тоді прописаний, поїхав після зустрічі ледь не з ПриватБанком, на красивій машині, у костюмі, і, власне, так я і припхався в цей військкомат. Після цього військком каже: "Ну ти і деб*л".

– Так у Мелітополі ходять тільки специ?

– Ну він мені так і сказав: "Ти дуже великий молодець, але давай наступного разу якось простіше". Бо всі, хто мене бачив, вирішили, що це якась спецоперація СБУ з Києва, тобто приїхали "чморити" цих бідних лікарів. Мене не взяли, але я вже вирішив іти на війну, вирішив потрапити будь-якими способами. Були контакти в штабі "Дніпро". Приїхав, замазався тональним кремом по повній програмі, пройшов цю ВЛК. Добре, що проходив із людьми, які вже воювали. Дніпро тоді був, напевно, десь як Миколаїв зараз. Тобто це було фронтове місто, яке дуже-дуже глибоко переживало всі події. Дніпро в 2014 році, мабуть, найбільше на собі відчуло, що таке війна, і найтепліше ставився безпосередньо до військових.

– Що таке мотивація, як вона з’являється в людини? Є люди, які вже народжуються патріотами й у них є стрижень до того, щоб постояти за своє, є люди, які просто хочуть повоювати?

– Ти знаєш, от останніх, які просто хочуть повоювати, я, напевно, в цьому сегменті війни майже не зустрічав. Ми працюємо з іноземцями з так званого Інтернаціонального легіону останнім часом, перетинаємося, в мене вільна англійська, я дуже багатьом допомагаю щонайменше із перекладами. І ось ми бачимо, що є певна категорія людей, які, напевно, приїхали просто в пошуках пригод, але вони дуже швидко відсіюються. Бо наша війна зараз – це дуже некіношна війна. Це війна страшна, війна кривава. Це війна в степу, вона не дає права на помилку. Коли ми воювали під Києвом, було трошечки простіше: були ліси, де можна було підходити-заходити, були населені пункти, якісь схили, тобто рельєф місцевості, який дозволяв, власне, "калашматом" воювати. У степу – велетенське поле, оточене посадками, протяжністю чотири-п’ять кілометрів, яке обстрілюється з їхнього боку артою. Тобто відстань від життя до смерті абсолютно мізерна, тому що ти не знаєш, у який момент і звідки прилетить, ані вночі, ані вдень.

– Твоя історія сповнена прикладів, як тебе не брали у військо, або вашій команді, готовій воювати, не ставили завдань… водночас інших людей ловлять на блокпостах, вручають повістки. Чому є якась нелогічна диспропорція? Тих, хто хоче воювати, їх не бачать і не дають дороги, і водночас тих, хто не готовий ні морально, ні фізично, намагаються "забрити"?

– Слухай, чесно, не розумію. Ми ж пам’ятаємо з тобою всі ці черги у військкомати, у ТрО, які були в перший тиждень війни. Люди готові воювати, боронити свою країну. Всі ці історії про те, як якихось бомжів, асоціальних елементів, драгдилерів просто замість покарання відправляють у військо – я вважаю, це абсолютно ганебною сторінкою нашої війни. Бо захищати свою Батьківщину – це не покарання, це честь, привілей, напевно, один із найчистіших вчинків, який людина може свідомо зробити у своєму житті. Тобто ставити на кін своє життя задля безпеки інших. Тому, коли намагаються у такий спосіб маргіналізувати фронт, то я не розумію, чому.

Я не розумію, чому людей продовжують лякати мобілізаціями, призовами тощо. Я вважаю: якщо ми як країна зможемо поставити достатньо добровольців, які свідомо воюватимуть і ставитимуть своє життя на кін перемоги, – значить ми заслуговуємо на свою країну. Якщо в нас буде недостатньо воїнів, значить на країну свою ми не заслуговуємо. Це найбільший наш іспит за останні 100 років. Бо 100 років тому ми знову ж таки намагалися завоювати собі незалежність і ми провалились. Цього разу, я свято вірю, цього не станеться. Але не треба маргіналізувати військо, не треба посилати туди покидьків і непотріб. Дайте воювати людям, які є. Я не знаю, чому, де і в якому місці система дає збій, чому за достатньо великої кількості людей, що воювати готові, ми чомусь за вуха тягнемо когось іще у військо – чесно, не знаю.