Відео дня
F-16 у найвищій зоні ризику: винищувачі не безсмертні, але ми формуємо нову модель війни. Інтерв’ю з авіаекспертом Храпчинським
Українська авіація в умовах війни працює у найвищій зоні ризику, і жоден літак, навіть найвисокотехнологічніший, не є "безсмертним" і не має "імунітету" від ворожих засобів ППО, тактичних помилок чи просто випадкових факторів. Саме цим пояснюються випадки втрати літаків, що іноді, на жаль, трапляються. Однак наразі можна говорити про те, що у війні настав інший етап, коли йдеться не просто про очікування постачань техніки, а про її тактичне й стратегічне застосування. Паритет у небі Україна виборює щодня та формує нову модель війни.
Міжконтинентальна балістична ракета РС-24 "Ярс", що є на озброєнні в країни-агресора Росії, є "пам’ятником старого світу, який хоче лякати новий". А ще це дорога та обмежена у кількості зброя, що апріорі не може застосовуватися для досягнення тактичних цілей. Щодо літака-палацу, Boeing 747-8, який Катар подарував президентові США Дональду Трампу, то, зважаючи на всі особливості устаткування, це, скоріш, "розкішна ціль", аніж безпечний борт номер один.
Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив авіаексперт Анатолій Храпчинський.
– Чи могли б ви пояснити, що таке міжконтинентальна балістична ракета РС-24 "Ярс", якою Кремль лякає Україну? Для яких цілей вона призначена? Скільки їх у ворога? Чи маємо ми ефективну протидію такому озброєнню?
– РС-24 "Ярс" – це міжконтинентальна балістична ракета, здатна нести ядерні боєголовки й уражати цілі на відстані до 12 тисяч км. Зброя глобальної війни. Війни, яку СРСР готував проти США, Великої Британії чи Європи, не проти України. Ці ракети – прямі нащадки радянської школи стратегічного озброєння, де величезну роль відігравали українські конструктори й заводи, зокрема легендарний "Південмаш".
Та попри всі ці "наступи на психіку", важливо розуміти контекст, що Росія воює не лише ракетами. Вона воює за доктриною Герасимова – суміш класичної війни, дезінформації, інформаційного тиску, терору проти цивільних. Запускати "Ярс" – це не про військову необхідність, це про страх. Про створення картинки апокаліпсиса для телеглядача, який має повірити, що Україна на межі зникнення.
Насправді РС-24 дорога й обмежена в кількості. За оцінками, Росія має близько 150-160 пускових установок із ракетами цього типу. Але жодна країна не витрачає міжконтинентальну балістику на тактичні завдання, тим паче, коли йдеться про війну, де за один день Україна може знищити десятки російських танків за допомогою FPV-дронів.
Щодо захисту, то світ, попри мільярдні витрати, й досі не має гарантованих систем захисту від міжконтинентальних балістичних ракет. І навіть Ізраїль – держава, яка будувала ППО та ПРО десятиліттями, – не зміг нещодавно перехопити частину іранської балістики. Україна ж сьогодні у ситуації, за якої кожен Patriot чи SAMP/T на вагу золота. Тому протидія – це не лише ракети-перехоплювачі, це системна модернізація, союзницька підтримка й стратегічна пильність, яку світ втратив після тривалого періоду роззброєння.
РС-24 – не про поле бою. Це пам’ятник старому світові, який хоче лякати новий. Але новий світ уже навчився відповідати інакше.
– На жаль, в України чергова втрата винищувача F-16. Що стало її причиною? У чому полягають головні причини подібних трагедій?
– Запитання, яке звучить майже риторично в умовах повномасштабної війни. І щоразу, коли його ставлять, мене трохи дратує не сам інтерес, а фокусування саме на моделі літака – ніби йдеться про політичний символ, а не про бойову одиницю.
Поясню: ми вже втрачали Су-24, МіГ-29, Су-27 – бойові літаки, які так само працюють у найвищій зоні ризику. Війна – це завжди про втрати. Неважливо, наскільки технологічна машина, це не гарантія її безсмертя. Навіть F-16, який, без сумніву, є сучасним і високоефективним літаком, не має імунітету від ворожих ППО, тактичних помилок чи факторів випадковості.
Станом на травень 2025 року в українських Повітряних силах зафіксовано багато випадків бойового застосування F-16, і кожен із них був надскладною місією. Такі літаки працюють не над тилом, а на передовій, під постійною загрозою російських ЗРК великої дальності типу С-400, а також засобів радіоелектронної боротьби.
Тому найголовніше у такій новині не те, що було втрачено залізо, а те, що пілот живий. А техніку ми отримаємо, закупимо. Головне – зберегти людей, які вміють на ній воювати.
– Скільки F-16 наразі вже у строю? Скільки маємо отримати?
– На запитання, скільки F-16 уже в строю, є проста відповідь: достатньо, щоб працювати по цілях ворога вже зараз. А скільки ще отримаємо – залежить від темпів навчання, логістики й політичної волі союзників.
Але насправді настав інший етап війни. Ми вже не просто "чекаємо" техніку, ми виходимо на рівень тактики та стратегії її застосування. І в таких умовах публічна арифметика – це підказка ворогу, а не суспільству. Потрібно вчитися говорити про результат, а не про кількість. Тому головне – не скільки, а як і коли. І в цьому українські пілоти вже дають свої перші правильні відповіді.
– Наскільки в України потужний парк старої авіації радянських зразків? Як відбувається їхня модернізація?
– Потужний настільки, наскільки дозволяють ресурси, модернізація та сміливість наших пілотів.
Ми й досі воюємо на Су-24, Су-27, МіГ-29 – це авіація ще з часів холодної війни. Але завдяки інженерній школі, яка не зникла, а трансформувалась у війну, ці "ветерани" стали платформами для найсучаснішої зброї. Су-24, наприклад, були адаптовані під британські Storm Shadow і французькі SCALP, крилаті ракети, які змінили глибину ураження ворога. МіГ-29 і Су-27 отримали можливість нести американські високоточні авіабомби JDAM-ER, і це вже не просто "захист" неба, а точкові удари по тилу. Також триває робота над інтеграцією протирадарних ракет типу AGM-88 HARM – зброї, яка "виїдає" ворожу ППО, відкриваючи небо для інших засобів ураження.
Але головна проблема – ресурс. Радянська техніка – це не LEGO. Коли у тебе обмежена кількість двигунів, запасних частин і ще менше заводів, здатних це обслуговувати, тримати парк боєздатним стає мистецтвом. Мало хто розуміє, що іноді один виліт – це пів дня роботи інженерів з усім ангаром запчастин.
Ми й досі на повну використовуємо спадок СРСР, але вчимося не ностальгувати за ним, а інтегрувати його у сучасну війну. І це, мабуть, найскладніше – тримати у строю старе, поки поступово переходиш до нового.
– На вашу думку, коли в України з’явиться можливість встановлення паритету в небі?
– Паритет у небі – це не просто кількість винищувачів. Це цілий ансамбль засобів: авіація, ППО, системи РЕБ, радіолокація і навіть дрони-камікадзе, які знищують цілі на глибині. Так, отримання F-16, літаків дальнього радіолокаційного виявлення типу Saab 340 AEW&C, інтеграція сучасних авіабомб і ракет – усе це дасть нам суттєве посилення.
Але справжній паритет настає не тоді, коли у тебе з’являється суперлітак вундерваффе, а коли ти бачиш повітряний простір як систему, де кожен елемент закриває свою зону відповідальності: ППО прикриває фронт і міста, авіація працює по цілях, а РЕБ блокує противника. Паритет – це не стан, це процес. Ми до нього не просто наближаємось, ми його щодня виборюємо в умовах того забезпечення, яке маємо. Україна формує нову модель війни, і паритет – не ціль, а мінімум, з якого починається перевага.
– Катар зробив королівський подарунок президентові США Дональду Трампу – літак Boeing 747-8, який глава Білого дому хоче використовувати як борт номер один. Які особливості такого літака? Наскільки це небезпечно – перевозити на ньому першу особу держави?
– А як же корупція, лобіювання інтересів, золотий батон і позолочений унітаз? Подарунок у вигляді розкішного Boeing 747-8 для президента США виглядає не як дипломатичний жест, а як класичний елемент "м’якої сили" зі східним відтінком. Такий жест від Катару – це не про симпатію до Дональда Трампа, а про політичну математику: в умовах, коли Саудівська Аравія та ОАЕ нав’язують власні правила гри, Катар вирішив зіграти на випередження і прямо, без зайвих реверансів, запропонувати президентові Сполучених Штатів новеньке повітряне "Межигір’я".
Сам по собі літак Boeing 747-8 насправді технічне диво. Він може пролетіти понад 13 тисяч кілометрів без дозаправки, вміщує VIP-комплектацію рівня палацу, і після переобладнання здатен стати повітряним командним центром. Але проблема не у металі й авіоніці, а у принципі: цивільний літак, хай навіть у царському оздобленні, це не Air Force One. Без спеціального захисту від ракет, засобів РЕБ, антивибухових модулів і резервних систем – це розкішна мішень, а не безпечне небо для глави держави.
І, звісно ж, не варто забувати, що в США президент не може просто прийняти подарунок за сотні мільйонів доларів. Закон суворий, навіть якщо ти Дональд Трамп. Але у цьому випадку правила етики поступилися правилам великої геополітичної гри. Boeing із Катару став не просто літаком, а символом того, як у XXI столітті вплив продається не через дипломатів, а через двигуни General Electric.
– Що ж такого особливого у цих двигунах General Electric, що вони стали "валютою впливу" у великій грі між державами?
– У східній дипломатії найкращий спосіб сказати "ми друзі" – це не слова, а подарунок, від якого неможливо відмовитися.
Літак як подарунок – це не лише жест щедрості, а й стратегічна заява. Boeing 747-8 – це високотехнологічна платформа, створена на основі американських розробок, із критичними компонентами від компаній на кшталт General Electric. Така техніка не просто літає, вона інтегрує державу в усю систему західних стандартів, логістики та обслуговування. Тобто Катар, даруючи цей борт, не тільки демонструє лояльність, а й ще більше вбудовується у стратегічну орбіту США, підкріплюючи це конкретною залежністю від їхнього ВПК.
Але ще глибша тут політична символіка. Якщо першу особу держави перевозить літак, подарований іноземною державою, то постає питання: хто визначає пріоритети безпеки й де проходить межа між щедрим жестом і спробою купити вплив? А тепер уявімо зворотну ситуацію: як би світ реагував, якби, наприклад, КНР подарувала президентові якоїсь країни літак із двигунами китайського виробництва?