Відео дня
"Коли виконуєш завдання, ти можеш скористатися своїм страхом". Інтерв'ю з командиром білоруських добровольців у складі Міжнародного легіону ГУР
Полк ім. Кастуся Калиновського Міжнародного легіону ГУР складається переважно з громадян Білорусі. Всі вони приєдналися до полку добровільно і дуже добре розуміють, що поразка Росії у цій війні не лише принесе мир та спокій Україні, а й дозволить вивести Білорусь з-під російської окупації. Про те, що допомагає бійцям переносити жахи війни, яких помилок припускається наш ворог та з якими проблемними питаннями стикаються під час служби, в інтерв'ю OBOZ.UA розповів командир полку ім. Кастуся Калиновського Міжнародного легіону ГУР з позивним "Дядько".
– Що для вас стало вирішальним під час ухвалення рішення про те, щоб долучитися до Міжнародного легіону ГУР?
– Я приєднався до боротьби українського народу проти відкритої російської агресії. У березні 2022 року був перший бойовий виїзд в Ірпінь, тоді ми ще їхали як просто білоруські добровольці, які були при бригаді ТрО "Азову" в Києві, а коли повернулися з того виїзду, який тягнувся тиждень, виявилось, що ми вже в лавах Міжнародного легіону. 9 березня було повідомлено про створення батальйону ім. Кастуся Калиновського, і в такому складі потрапив у легіон.
– Чим займалися до того, як приєдналися до Сил оборони України? Чи був у вас військовий досвід?
– Військового досвіду не було, але в минулому житті я досить тривалий час був професійним спортсменом, а після підтримував фізичну форму, ніби до чогось готувався. Так і сталося. Крім того, мені, як і, мабуть, кожному чоловіку, була цікава зброя, військова справа, полювання в горах. Тому деяке базове розуміння у мене було.
– Чи зараз добровольці долучаються до підрозділу?
– На жаль, це відбувається не так, як у перший рік війни, навіть не так, як на другий рік війни, але є люди, які поповнюють наші лави.
– Підрозділ бере участь у бойових діях та спеціальних операціях, чи співпрацює з підрозділами ЗСУ?
– Обов'язково! А як по-іншому? Це звичайна справа. По-перше, ти маєш розуміти, з якими підрозділами працюєш у секторі, їх підпорядкування, налагодити взаємодію, а далі працюємо.
– З позиції свого досвіду, що ви можете сказати про наші Збройні сили? Що для себе відмітили унікального?
– Те, що допомагало, допомагає і що треба ще більше розвивати – це самостійність сержантського, офіцерського складу, командирів рот ухвалювати самостійні рішення, які відповідають ситуації, не чекати коли "зверху" дозволять чи не дозволять зробити той чи інший крок. Оперативно реагувати на обставини, на тактичну обстановку. Але головне – це воля. Воля та дух звичайних бійців.
– У структурі легіону що відмічаєте для себе унікального?
– Не знаю, наскільки це унікально, але те, що представники з усього світу, представники різних країн, різних континентів працюють разом, – це цікавий досвід.
– Як вам з ними працювати?
– Якщо боєць професіонал, то немає ніяких питань.
– Для себе переймаєте досвід бійців інших країн?
– Так, обов'язково. Коли ти бажаєш стати ще кращим у своїй справі, ще більш обізнаним, досвідченим, ти маєш це робити.
– Як обмінюєтесь досвідом? У межах спільних навчань чи просто можна прийти до побратима по пораду?
– По-перше, коли ми разом виконуємо якісь завдання, то зрозуміло, що ми обмінюємося досвідом. Також є бойові злагодження, тренування, полігон. І коли поруч з тобою є спеціалісти і ти можеш отримати від них інформацію. У хлопців можна спитати поради. Наприклад, у британця чи американця, можу розпитати про роботу тої чи іншої зброї, яка до нас потрапляє. У цьому випадку ми звертаємся до спеціалістів.
– Застосовували ці нові знання та навички на практиці?
– Так, було. Наприклад, два роки тому я очолював роту великокаліберних кулеметів у своєму підрозділі і треба було вчитися, знати тактику їх застосування, цікавився у побратимів, потім користувалися цією інформацією.
– А якісь проблемні питання до структури чи до організації у вас є?
– Є проблемні питання, але вони скоріше до Верховної Ради та уряду – легалізація добровольців, особливо добровольців з Білорусі, в Україні. Поки хлопці на контракті, мають військовий квиток – питань до них немає. Але після розірвання контракту, з різних причин, після поранення або якщо людина тривалий час на фронті, треба відновитися, зробити паузу, після цього починаються питання. І я знаю приклади, коли у хлопців є проблеми, дається термін для того, щоб виїхати з України, але є ті, хто з початку війни воює, і, зрозуміло, що у них протерміновані білоруські паспорти. Вони не можуть потрапити в Європу, не можуть отримати візи або вони б хотіли залишитися в Україні, допомогти Україні, приносити користь тут, але вони не можуть цього зробити. Є приклад одного нашого ветерана, воює разом з нами, він з 2014 року в Україні, з Майдану, але йому досі не дали посвідки на проживання в Україні.
– Чому білоруси їдуть воювати в Україну?
– Це просте питання. Для нас всіх перемога України у війні з Росією, поразка Росії – це наша можливість повернутися додому і можливість змінити ситуацію в Білорусі. Хтось думає, що війна далеко, вона до нього не дійде. Ні, це може статися в будь-який момент, і треба зробити все, щоб цього не було. Зробити все – це вивести Білорусь з-під впливу Росії, з-під російської окупації. Тому хлопці тут і воюють.
– Щоб ви хотіли розказати громадянам своєї країни про війну в Україні?
– Мабуть, я б сказав, що немає нічого неможливого. Багато хто казав ще в 2014 році "Як Україна може тягатися з Росією"? А потім, після початку активної фази у 2022 році – "За три дні все скінчиться парадом у Києві". А згодом виявилось, що Росія – це колос на глиняних ногах. Так, Україна залежить від західної зброї, але це приклад і Заходу. І країнам, які межують з Росією – Прибалтика, Польща, Скандинавія, і вони це розуміють, на відміну від тих країн, які розташовані далі і думають так само, що до них це не дійде. Це приклад того, що коли у народу є дух, воля, то все тримається.
– Як ви можете оцінити нашого ворога?
– Ворога ніколи не треба недооцінювати. Це найперша і найголовніша помилка. Ми всі бачимо хвилі мобілізації, якість цих мобілізованих вояк. Для нас мінус, що їх дуже багато, для Росії плюс – вони їх можуть використовувати як "м'ясо", виконуючи завдання не професіоналізмом, а просто законом кількості піхоти. Але серед них є досить підготовлені військові, ми всі побачили на прикладі "Вагнера", коли вперед йшли просто звичайні зеки, "м'ясо", а професіонали були на других-третіх лініях та корегували ці "м'ясні" штурми. Але для нас добре, що Росія зробила помилку і на початку війни використала найбільш підготовлені свої частини, частини спеціального призначення, ДШВ, звичайну піхоту, і більшу частину з них було знищено у перші дні війни. Проте, підкреслюю, ворога ніколи не треба недооцінювати.
– Що тримає вас у напрузі під час виконання завдань?
– Все тримає в напрузі. Це війна. Це відповідальність за життя хлопців, за своє життя, за виконання завдання. Все починається з процесу підготовки, і чим старт місії ближчий, тим напруженості більше. Але потім починається робота і страх, навіть не страх, а емоції, які тобі заважають, вони відходять на другий план. Ти весь сконцентрований на виконанні роботи, і це допомагає. Різні моменти напружують, і життя хлопців, і здоров'я. Під час війни все напружує.
– Адреналін ще відчуваєте?
– Я довгий час займався професійним спортом, де питання про адреналін так само стає перед стартами, перед гонками, в момент гонок. Це неможливо порівняти – спорт, де на кону стоїть питання ти виграєш чи ні Олімпійську медаль та війну, де на кону стоїть твоє життя та життя хлопців. Це зовсім різні речі, але природа адреналіну, вона подібна, тому я знав, ще до війни, як це відбувається. Коли виконуєш завдання, ти можеш скористатися своїм страхом. І він піде у плюс, він тобі допоможе. Якщо ти з ним не справишся, він тобою опанує, тоді все буде значно гірше. Я б не сказав, що я адреналінозалежний. Мені вже достатньо років, і мені адреналіну вже достатньо. Тому треба просто виконувати роботу.
– Розкажіть про моменти, які вам запам'яталися за ці 2,5 роки війни.
– Війна – це жах, це смерть. Але триматися допомагає гумор, тому на життя треба дивитися з усмішкою.
У пам'ять Паші, одного з перших наших командирів, який загинув на початку травня 2022 року. Ми працювали разом з "Омегою" і одна з груп мала назву "Вальгалла", а Паша, як і багато хто зараз, цікавився скандинавською міфологією. Так ось, він після завдання спав, прибігає хлопець, будить його і каже "Пашо, вставай, "Вальгалла" викликає". Він просинається і відповідає: "Ще рано". На жаль, через деякий час його не стало.
Більше про Міжнародний легіон ГУР: