Кремль програє війну з НАТО за два дні, але знову атакуватиме: інтерв'ю з антиросійським активістом Обуховим

Країна-агресор Росія не планує вступати у війну з НАТО, незважаючи на ракетно-дронову атаку на Польщу, здійснену 10 вересня. Кремль продовжуватиме подібні провокації, щоразу граючи з вогнем, балансуючи на межі, але не переходячи її. У Москві прекрасно усвідомлюють, що війна з НАТО означатиме військову поразку Росії за лічені дні. Незважаючи на те, що окупаційна армія в Україні не демонструє великих успіхів, ця війна стала парадигмою, суттю і невід'ємною частиною путінської Росії, тож вона може тривати ще протягом 2-3 років.

Для справжнього прориву армія РФ повинна втричі перевершувати за чисельністю нинішню, а також бути в рази краще оснащеною, ніж зараз. Для цього потрібна щонайменше загальна мобілізація, але розмови про це – не більше, ніж пропагандистські гасла. Кремль не піде на такий крок.

Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив антиросійський активіст, голова фонду "Стоп Російський Терор" (США) Герман Обухов.

– 10 вересня ми стали свідками досить знакової ситуації: Росія запустила дрони на Польщу, але при цьому реакція НАТО була фактично мінімальною. Не була задіяна ні четверта стаття Статуту НАТО, ні тим більше п'ята. Водночас ми розуміємо, хто такий Путін: він іде вперед, якщо його не зупинити. Чи вважаєте ви, що після такого вдалого "тесту" він вирішить зробити нові кроки, ще агресивніші, зокрема, щодо країн Європейського Союзу?

– Усе, що робитиме зараз Росія і Путін, колективний Путін, – це провокації, які не дійдуть до реальної війни з НАТО. Завдання Москви і Путіна – постійно нервувати сусідні країни, Литву, Польщу, Фінляндію. Будуть провокації, але не буде доходити до якихось бойових дій. Це всіх дратуватиме, це всіх напружуватиме. Це буде як бальзам на душу російському обивателю, який зомбований. Він буде радий, що, мовляв, ми тепер можемо і те, і те.

Але і Путін, і його "міністерство війни" прекрасно розуміють, що вони програють війну з НАТО за два дні. Йому це абсолютно не цікаво і не треба. А до ядерної війни ніколи справа не дійде, адже це означатиме кінець Росії. А Путін хоче жити 150 років або навіть вічно. Я думаю, що розвідка це розуміє, але політики поводяться трохи по-іншому.

– Але, по суті, влаштовуючи такі провокації й атаки, Путін грає з вогнем. Зрозуміло, що Трамп реагує на такі дії досить дивно, але Євросоюз – це інша історія. Якщо цього разу атака на Польщу зійшла Путіну з рук, то це не означає, що наступна атака на якусь країну НАТО точно так само зійде з рук.

– Усе це оцінюється заздалегідь, усе передбачувано. Ризики прораховуються. Путін не піде надто далеко, знаючи, що за цим може послідувати якась відповідь – більш болюча, ніж та, яка була. Але зараз фактично жодної відповіді немає, і це теж було заздалегідь зрозуміло і передбачувано. Тож ці зальоти, прильоти без якихось руйнувань, без жертв... Це подразник.

Приблизно те саме відбувається і в Україні, але з набагато сумнішими результатами. Тут гинуть люди, великі руйнування. Але Путін не може більше нічого зробити. Точніше, вони все не можуть. Вони розуміють, що війну програли, але зізнатися в цьому не в змозі. Війна для Росії – це парадигма. У Європі поки що цього не розуміють.

– Зверніть увагу, що окупаційна армія практично не просувається в Україні або просувається на мінімальні відстані. Незважаючи на все це надування щік, фактично нічого не виходить. У чому головна причина, на вашу думку?

– Причина в тому, що економіка не дозволяє, ресурси не дозволяють Росії робити щось таке, робити якісь кроки, які можуть стати проривними. Тобто це чисельність армії втричі більша, ніж зараз. А це означає, що потрібна мобілізація. Крім того, армію треба оснастити, одягнути, нагодувати. І кинути вже не знаю скільки трупів на всі напрямки. Тобто реальної сили у Росії немає. В України теж особливо немає. Звідси і паритет.

– Відразу після атаки на Польщу Дугін заявив, що це чудовий момент для тотальної мобілізації в Росії. Чи допускаєте ви такий варіант розвитку подій?

– Я думаю, що Дугін разом із Соловйовим та іншими можуть говорити все, що завгодно, але це мильні бульбашки, які лопаються, які розраховані на пропаганду, на вже зачарованих людей. Найімовірніше, не буде ніякої мобілізації. Так, буде якась прихована мобілізація, яка фактично триває постійно.

Треба готуватися до того, що, якщо нічого не зміниться в Європі і в Україні, війна триватиме ще 2-3 роки. Тому що Путіну це вигідно, його оточенню вигідно. Вони вже не можуть жити без війни. Уся країна поставлена на військові рейки.

Поки Європа не почне говорити про неонацизм у Росії, нічого не буде. Ця отрута вже проникла, вона вже в головах європейських обивателів. Ця пропаганда працює, а Київ поки що практично нічого не робить для того, щоб цю пропаганду нейтралізувати. Ось у цьому велика проблема, тому що з цього все починається.

– Дійсно, це парадокс. Нам в Україні здається очевидним, де добро, а де зло, хто злочинець, а хто жертва. Але виявляється, що в Європі це не настільки очевидно, оскільки люди схильні до кремлівської пропаганди.

– Тому так важливо доносити інформацію і до людей, і до політиків. Якщо ви, припустімо, знаєте, що ця людина вбивця, вона когось застрелила, але у вас немає доказів, немає знаряддя злочину, немає кулі, немає револьвера, засудити її неможливо. Принаймні в демократичній країні. Але я не перестану повторювати, що ще десять років тому в Росії утвердився неонацизм. Поки що це заперечується, але це саме та "куля" і той "пістолет", з якого зроблено "постріл".

Я думаю, що колись на Заході це зрозуміють. Але для однієї людини це досить складне завдання, це вимагає багато часу.

– А як же російська опозиція? Час від часу організовуються якісь опозиційні зустрічі, форуми тощо. За вашими оцінками, чи здатна російська опозиція на щось? Чи вже ні?

– Ні, це не та опозиція, на яку можна розраховувати. Тому що її завдання, швидше, умовно кажучи, якийсь заробіток на своїй діяльності. Та ж вдова Навального та інші. Навіть ті, кого обміняли. Серед них є "консерви", які принесли більше шкоди для опозиції в самій Росії, будучи там, ніж користі. Мені навіть не хочеться говорити про російську опозицію.

Коли мене почали називати російським опозиціонером, я був проти, адже я жодного стосунку до цього не маю. Я антиросійський активіст. І не треба мене плутати з тим, до чого я не маю стосунку.

Тому ні на які форуми, ні на які тусовки я, навіть якщо запросять, не піду. Це не та опозиція, яка існувала за часів нацистської Німеччини, коли антифашисти виїхали до Британії, до Швеції, де вели активну діяльність. Це не те.

Тож розраховувати на неї не треба. Треба, радше, розраховувати на активістів західних країн – Німеччини, Британії, США, – які можуть вплинути на своїх політиків. А що може російська опозиція? Вони не громадяни. Необхідно, щоб це виходило від громадян тих країн, які мають якісь сильні важелі впливу у світі.