Відео дня
Курська операція розвіяла великий міф і показала, що ми можемо бити ворога на його території. Інтерв'ю із солдатом ЗСУ, який майже 7 місяців провів у Росії
Віталій Овчаренко родом із Донецької області. Ультрас ФК "Шахтар", кандидат історичних наук був активним учасником донецького опору навесні 2014 року. З початком війни вступив у добровольчий батальйон та брав участь в Антитерористичній операції, зокрема у боях за Дебальцеве. А в лютому 2022 року, коли відбулося вже повномасштабне вторгнення російських окупантів в Україну, Віталій також не зміг залишатись осторонь і знову взяв у руки зброю. Останні сім місяців, з невеликими перервами, він провів на території Курської області РФ.
В інтерв'ю OBOZ.UA він розповів, з чим зіткнувся на ворожій території, про ставлення до українців місцевих жителів, про те, який головний міф розвіяла наша армія, що являють собою північнокорейські військові тощо.
Оскільки ми знайомі вже багато років, то звернення на ти є абсолютно органічним.
– Ще кілька років тому ти, напевно, і уявити не міг, що опинишся на території Росії?
– Сто відсотків, я взагалі навіть не міг уявити, що там опинюся. І те, що сталося у серпні минулого року і тривало протягом семи місяців, я вважаю одним із грандіозних наших успіхів у російсько-українській війні.
Ми зайшли на територію Росії. Ми показали, що росіян можна бити і на їхній території. Те, що ми у перші дні взяли багато полонених. Те, що ми 7 місяців утримували значну частину Курської області.
І Росія, незважаючи на всю свою начебто міць, нічого не могла зробити з цим. Ми показали усьому світу, що можемо воювати проти Росії. Я думаю, що своїм заходом у Курську область ми підірвали міф про "другу армію у світі".
– Російська пропаганда цілком передбачувано представляла учасників Курської операції окупантами.
– Це дуже легко спростувати, до того ж факти говорять за себе. По-перше, ми одразу говорили місцевим, що наше перебування у Курській області – тимчасове, що ми не збираємось жодної території приєднувати до України. Ми відразу говорили, що не пішли б у Курську область, якби Росія не пішла б у 2014-2022 роках на територію України.
Ми не створювали жодних фільтраційних таборів на підконтрольній нам частині Курщини. А взаємини з місцевими жителями я назвав би сусідством. Ми "не помічали" їх, вони намагалися не помічати нас.
Росіяни займалися своїми проблемами, ми займалися своїми. Звичайно, нам доводилося допомагати місцевим, бо коли ти з людьми бачишся щодня, ти апріорі починаєш із ними розмовляти та взаємодіяти.
Там були люди похилого віку, люди з хронічними, серйозними захворюваннями. І сам факт того, що вони протягом семи місяців отримували кваліфіковану медичну допомогу, інсулін та інші специфічні ліки, є свідченням, що на підконтрольній нам частині Курської області жодного "жорсткого окупаційного режиму" не було.
Крім цього, українська комендатура допомагала і з їжею. Я думаю, що російські війська в деяких будинках, де мешкають місцеві жителі, дуже здивуються наявності та кількості цієї їжі, яку Україна передавала й залишала місцевим. Між собою жартували, що ми відповідаємо за тих, кого приручили.
Плюс до всього в Суджі багато хто розмовляє українським суржиком, не було акання, яке притаманне центральним регіонам Росії. І коли з тобою розмовляють українським суржиком, ти не сприймаєш їх як росіян, тож ставлення до них було набагато м'якшим, ніж, можливо, було б, якби ми контролювали інші регіони, які більше мають російську ідентичність.
Тому я думаю, що всі ці фактори підтверджують, що це не була окупація, це був тимчасовий контроль.
– Мені одразу згадується, що творили російські окупанти. У перші дні після їхньої втечі з Бучі, Ірпеня я була там з нашими військовими. І до мене підійшов дідусь з тремтячими руками, спитав, чи немає в мене необхідних йому ліків. Виявилося, окупанти забирали в людей похилого віку останні, життєві необхідні, таблетки. Усе вигребли. Різниця зі ставленням українських захисників до мешканців Курської області – колосальна.
– Однозначно так.
– А коли ви увійшли в Курську область, чи було таке, що хтось із місцевих різко висловлювався? І який склад населення був на той момент?
– Переважно там були люди похилого віку, але також купа різного віку. Зокрема, і діти.
З нами розмовляли абсолютно адекватно, без страху. Ті, хто менш схильний до російської пропаганди, нормально розмовляли. Звичайно, ми бачили, що частина людей безпосередньо побоюється з нами спілкуватися. Це люди, які дотримуються нацистських проросійських поглядів. Вони просто живуть у страху своєї пропаганди.
Для більшості місцевих це було просто незвично. Вони нам говорили, що були шоковані тим, що їхнє телебачення їм розповідало, мовляв, Україна скрізь програє, "а тут ми прокидаємося – і український танк їде Суджею".
Був такий епізод, коли одна людина намагалася мені розповісти, що у Донецьку "насправді був референдум". Вони схильні до таких міфів. Вважали, що в Курську область зайшло "багато натовців", але це виявилося не так (сміється. – Ред.).
Був ще кумедний випадок. Вони нам казали, що серед нас "багато світлих людей". Ми спочатку сприйняли це як комплімент, але виявилося, що це не тому, що ми такі добрі та хороші, а що… раса наша світла.
Виявилося, на локальному рівні російське суспільство дуже ділиться, всередині фрагментується, на ненависть до інших, наприклад, монголоїдних рас. І серед нас вони побачили мінімальну кількість кавказців, інших народностей, які мають розкосі очі. Коли місцеві це розповіли, коли більше пояснили, я, якщо чесно, ох*енів.
Ще один штрих. Місцеві активно здавали тих, хто добре спілкувався, підтримував тісний контакт із кадировцями. Типу, он, підіть туди подивіться. Вони прямо говорили про свою ненависть до "чорних".
Негативно відгукувалися про кадировців. Зокрема, розповідали, що за кілька днів до заходу українців ті газували на машинах, танцювали лезгинку, приставали до дівчат, а потім у перших рядах втекли.
Був ще такий епізод, коли в мене почала відростати борода, то став трохи схожим на кавказця. Одна місцева жителька так із смішком сказала: мовляв, але ж ви з України, а не з Кавказу? Кажу, я з Донецька. Шок (сміється. – Ред.).
Тож ставлення росіян до інших, "не таких" національностей підтверджувалося неодноразово. Я багато спілкувався з місцевими, було цікаво. І це дає мені підстави вважати, що у російському суспільстві є конкретні передумови расової ненависті. І мені здається, що у них на цьому ґрунті спалахне, буде справжня заруба.
– Тим часом на допомогу російським військовим прийшли північнокорейці. Що можеш сказати про їхню підготовку? Справа в тому, що спочатку їх висміювали. Чи варто було недооцінювати ворога, на твою думку?
– Ні, не варто, вони дисципліновані і, на відміну від росіян, своїх поранених реально не кидають. І вони дуже організовані.
Північнокорейці не були готові до дронової війни, не розуміли, як із цим боротися, але вони намагалися, вони шукали вихід – за їхніми діями це було видно. І коли вони так швидко почали трансформуватися та шукати вихід із тієї ситуації, у якій вони опинилися, це просто показало те, що цей ворог вартий поваги. На відміну від росіян.
У КНДР хороші солдати, досить підготовлені, патріотичні і які один за одного переживають щонайменше.
– Але, на жаль, вони на боці Росії, тому ворог є ворог.
– Звичайно.
– Незважаючи на, здавалося б, нескінченний людський ресурс, російські війська виявилися не здатними швидко повернути під свій контроль територію Курської області, куди зайшли наші військові. Як гадаєш, чому так сталося?
– Спочатку на Курщині стояли не найкращі їхні війська. Коли вони стали сюди стягувати своїх військових, вони не мали іншого вибору, як просто закидати нас "м'ясом". Скаженими штурмами.
І, як показала Суджа, такий сценарій працює. Не швидко, але працює. Але рано чи пізно вони все одно опиняться в такому становищі, що у них не буде ким фактично штурмувати.
І якщо росіяни не змінюватимуть таку тактику, то всередині їхньої системи на них чекають потрясіння. Сім місяців вони атакували, штурмували. Ми бачили їхні шалені численні атаки технікою та людьми. Вони поспішали якнайшвидше це зробити, а ми зі свого боку робили все, щоб цей час відтягнути.
Але коли їхня кількість стала зовсім шаленою і технічні сили певні підвели, то нам стало важко. Проте з серпня минулого року "друга армія у світі" не могла вибити зі своєї території армію України – як вони нас називають "країни 404".
Якщо вони не можуть сім місяців вибити зі своєї території армію "неіснуючої країни", то це багато говорить вже про російську – "другу у світі".