"Мене викликали та оголосили, що ми маємо переїхати в село": як українські біженці живуть у Франції

6 хвилин
132,7 т.
'Мене викликали та оголосили, що ми маємо переїхати в село': як українські біженці живуть у Франції

Уже два місяці деякі українці, які втекли від війни, живуть у Європі. Багато наших співвітчизників зупинилися в Польщі, де їх приймають як рідних людей. Інші поїхали далі – Німеччина, Франція, Бельгія та інші країни.

Відео дня

У кожної сім'ї своя історія, свої проблеми та труднощі. Як влаштовуються українці на новому місці, як живуть – ми запитали у кількох сімей. Сьогодні розповідь про життя у Франції. Наша героїня ділиться особистим досвідом та суб'єктивною думкою.

Докладніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

За тиждень соцслужби передумали

Киянка Леся Козачук із двома доньками-школярками вирішила поїхати до Франції. Вона з колишнім чоловіком перебувала на дачі неподалік від Бучі та Ірпеня, коли почалася війна. Леся сама логопед, має багато друзів у різних країнах, які відразу почали кликати її приїхати до них.

"Ми дуже боялися бомбардувань. Тоді ми ще не знали, який жах твориться в цих населених пунктах. І в якийсь момент я вирішила, що треба їхати. В яких умовах ми добиралися, розповідати не буду. У вагоні був зайнятий кожен сантиметр, люди сиділи на підлозі", – згадує Леся.

Леся Козачук

Сім'я діставалася через Польщу, потім зупинилася у друзів у Дрездені, там пробули кілька днів і поїхали до Франції, куди їх покликали друзі.

"У Польщі українців чудово зустрічають, там кожна людина тобі співчувала. У Німеччині було простіше, там багато людей, хто готовий допомагати та зустрічає тебе як родича. Там дуже хороший соціальний пакет, якщо ти винаймаєш житло, то тобі на це дають гроші. Ми могли б там жити, доки не закінчиться війна. Я написала друзям у Францію, що залишусь у Дрездені. Але мене вмовили, і ми поїхали до них. Але закрутилося все не так, як хотілося", – продовжує Леся.

Вона зазначає, що французькі соціальні працівники зовні дуже милі, завжди усміхаються. Але тут панує якийсь хаос: тебе можуть відправити по довідку, яка потім виявляється непотрібною. Або відправити кудись, а потім сказати, а навіщо ви туди ходили?

Сім'я зупинилася у місті Діжон

У Франції сім'ю поселили в соціальний готель у місті Діжон, там виділили дві кімнати по 20 кв. м, у кожній була кухня та санвузол. Леся жила зі старшою дочкою, колишній чоловік – із молодшою.

Сім'ї сказали, що вони можуть там жити хоч рік. Доньки пішли до місцевої школи, знайшли там друзів. Старша дочка потрапила до адаптаційного класу, де є дівчинка, яка розмовляє англійською та російською, вона допомагає дочці Лесі. Молодша потрапила до звичайного класу.

Але через тиждень соціальні служби повідомили, що вони передумали, мовляв, у Діжоні мало місця, і тому Лесі із сім'єю доведеться переїхати. Хоча в готелі, куди поселили українців, жили переважно сирійці та араби – теж біженці, і лише 25 українських сімей. А сам готель наполовину порожній.

Леся зі старшою донькою

"Я пояснювала соціальному працівникові, що ми не можемо переїхати, дівчата вже пішли до школи. Та й у Діжоні я зможу знайти хоча б роботу, хоч нянькою. Вона мене вислухала і сказала, що я нікуди не зможу влаштуватися на роботу без знання французької мови. Через тиждень мене викликали і оголосили, що нам потрібно переїхати в село за 90 км від Діжона. На їхню думку, це для нас буде найкраще рішення. Відмовлятися не можна, інакше ви випадете із системи підтримки. Ось із цього моменту я зрозуміла, що я, 44-річна людина, яка мала хорошу професію, хороший дохід, житло в Україні, пошану учнів, тепер не маю жодних прав. Соціальний працівник та її бос із посмішкою повідомляють мені, що ми поїдемо туди, куди вони вирішили. Мені було дуже тяжко стримати почуття безпорадності та образи", – каже киянка.

Лесі допомогли звичайні французи

Тоді Леся вирішила звернутися до звичайних французів, які сприймають проблеми інших людей ближче, ніж соціальні працівники. На її думку, це дуже відкриті люди, які приймають українців безкорисливо. Незважаючи на те, що у Франції дуже дорога комуналка, вони заощаджують, держава їм нічого не платить за біженців. Але допомагають вони зі своїх добрих спонукань.

У Франції місцева преса стежить за життям української сім'ї та раз на тиждень бере у них інтерв'ю
Місцева преса розповідає про життя української сім'ї

Подруга в Парижі попросила свою знайому, яка працює піарницею в одному з театрів, розмістити на своїй сторінці в соціальних мережах оголошення про те, що українська родина – мама та дві дочки – шукають житло в Діжоні.

Відгукнулося одразу кілька людей. Одна молода пара повідомила, що переїжджає до нового будинку і має вільну кімнату. Будинок опинився у пішій доступності від школи. Леся зустрілася з ними. "Виявилося, що це дуже милі молоді люди, ми зрозуміли, що можемо довіряти один одному. І вже в неділю ми з дівчатами переїжджаємо до них. Колишній чоловік та сестра поїдуть все-таки в село, їм там виділятимуть житло соцслужби", – розповідає Леся.

Українка каже, що перш ніж вселитись у те сільське житло, треба підписати договір. І хоча тобі кажуть, що ти можеш розпоряджатися житлом як своїм, є обмеження. Наприклад, ніхто не може приїхати до тебе і залишитись на ніч, гості допускаються лише вдень. Якщо тобі потрібно відлучитися на три дні, то ти зобов'язана повідомити відповідальну особу, а якщо тобі треба поїхати більш ніж на сім днів, то обов'язково потрібно отримати письмовий дозвіл.

Лесі з дочками вдалося залишитися у Діжоні
Як допомагають благодійники

Щодо виплат, то сім'я українки на трьох отримує приблизно 620 євро на місяць. А колишньому чоловікові, оскільки він один, дали 420 євро.

У Німеччині, за словами Лесі, вона могла б розраховувати на суму 830 євро, і ціни на продукти там набагато нижчі.

У Діжоні, де сім'ї таки вдалося залишитися, є українські благодійні організації, які дуже допомагають продуктовими наборами, товарами секонд-хенду. А от у селі, куди хотіли переселити сім'ю, є лише одна благодійна організація, куди можна прийти лише двічі на місяць по продукти.

"Сестра вже ходила туди. Тамтешній співробітник йде поряд з тобою, тримає тебе і каже, щоб ти показувала пальцем, що ти хочеш взяти. Сестра тільки простягла палець до потрібного продукту, він одразу: "Ні-ні, це не можна. Ось це можна".

У Франції приблизно 70 тисяч українських біженців, у Польщі – близько 3 млн

Українку здивувала робота Червоного Хреста. За її словами, ця організація жодної допомоги українцям майже не надає. "Я була в префектурі, побачила Червоний хрест, який роздавав купони на 250 євро. У певних магазинах на них можна купити товар. Я показала їм свої документи і запитала, чи можу я отримати такий купон. Мені відмовили. Написали на папірці щось по-французьки і сказали, що я можу сходити в Coallia (центр для біженців) і отримати щось там. Але в Coallia тільки розвели руками, сказали, що вперше про це чують.

Знайти роботу можна у Діжоні, у селі, зрозуміло, для біженців її немає. Але якщо ти влаштовуєшся на роботу, то втрачаєш соціальну допомогу. Наприклад, якщо отримуєш допомогу у розмірі 1200 євро, то у разі влаштування на роботу втратиш усю допомогу. Якщо менше, то віднімуть значну суму з неї.

Що з вивченням мови?

Що стосується безкоштовних курсів французької мови, то тут, як і в багатьох країнах, їх ведуть літні волонтери, переважно викладачі. Вони дуже товариські, хочуть допомогти, але Леся каже, що у такий спосіб мову вивчити складно.

"Я сама знайшла програму з вивчення французької від школи Грета, вони працюють спільно з їхньою біржею праці POLE EMPLOI. Ця школа допомагає адаптуватися в країні біженцям. Вони спільно з біржею праці проводять інтенсивні тримісячні курси. Потім вони або допомагають знайти тобі роботу, або ти продовжуєш навчання далі. На жаль, у соціальній службі мені ніхто про це не розповідав", – каже українка.

Українка сама знайшла курси вивчення французької мови

Також Франція надає українцям медичне страхування безкоштовно. Проте Леся вже з 11 березня у цій країні, але страховка їй так і не прийшла. Хоча її колишній чоловік уже її отримав.

Леся каже, що не знає, чи повернеться в Україну. "Після звірств у Бучі та Ірпені, про які ми дізналися пізніше, я не можу повернутися з двома дітьми назад. Поки не стане безпечно на 100%, я навіть з місця не зрушу", – вважає українка.