"На день у кожного була одна маленька склянка води": лікарка Ірина Дагаєва розповіла про порятунок людей у Маріуполі

Сьогодні досвідчений лікар-отоларинголог Ірина Дагаєва з Маріуполя разом з маленькими онучками у відносній безпеці. Наскільки це можливо в умовах війни. Вона працює у Львові в центрі "Я – Маріуполь", створеному спеціально для переселенців з повністю знищеного рашистами міста.

А тоді, в березні, жінка зі своєю малечею два тижні провела у будівлі маріупольської філармонії, де ховалися від обстрілів близько 1200 людей. Як єдиний медик надавала допомогу пораненим, рятувала немовлят, яких принесли з розбомбленого росіянами пологового будинку, а ще намагалася і знаходила таки ліки, - як це все було, вона розповіла в інтерв’ю "Телеграфу".

"Почався обстріл, і ми теж спочатку забігли до злощасного драмтеатру"

– Я люблю свою лікарню, в якій пропрацювала 45 років, - каже Ірина Дагаєва. - Я сама з Донецька, до Маріуполя потрапила за розподілом одразу після закінчення медінституту. Все моє життя було у Маріуполі. Коли почалася повномасштабна війна, я залишалася у місті й, попри постійні обстріли, продовжувала ходити на роботу. Не хотіла кидати своїх пацієнтів. Адже знала, що я їм потрібна,

Після того як у багатоповерхівку, де мешкала моя дочка, потрапив снаряд, вона з двома своїми чотирирічними доньками переїхала до мене. Мій будинок був цілим, але не було ні води, ні тепла, ні електрики. А коли вирви від снарядів почали утворюватися біля мого будинку, стало зрозуміло, що і тут залишатися з дітьми більше не можна. Ми вирішили їхати, але я навіть не збирала свої речі – була впевнена, що відвезу сім'ю і одразу повернуся. Мобільного зв'язку у місті вже не було, але серед місцевих пішли чутки про гуманітарний коридор. Тому, начепивши на машини білі ганчірки, ми поїхали до центру міста, до сумнозвісного драмтеатру.

Приїхавши, побачили величезну кількість автівок, але коридору не було.Почався обстріл. Люди побігли до драмтеатру. Ми спочатку теж туди забігли, але там навіть не було де сісти – так багато було людей. Постоявши пів години з дітьми на руках, ризикнули проїхати трохи далі, до міської філармонії. Там людей на той момент ще було менше.

"Поранених ставало дедалі більше"

За словами Ірини, величезною проблемою у їхньому прихистку була катастрофічна антисанітарія. Єдиний туалет став непридатним для використання вже через кілька годин.

- Люди у стані стресу, налякані, — згадує Дагаєва. — Діти, пенсіонери з хронічними хворобами, інваліди. Багато хто з кішками, собаками, папугами, морськими свинками, ящірками… Люди не кидали тварин, вони залишалися людьми до кінця.

Людей прибувало дедалі більше. Хтось з осколком та кровотечею, хтось із високою температурою, комусь терміново потрібен інсулін… Тому ми, двоє відчайдушних чоловіків і я, ходили шукати ліки у розбомблених аптеках. Ми заходили через розбиті вітрини та брали все, що бачили. Складали все це у ковдру, яку використовували як мішок. Поки йшли містом з цією ковдрою з ліками, кілька разів падали на землю – потрапляли під обстріл. Але, на щастя, не постраждали.

Ще однією величезною проблемою була катастрофічна антисанітарія. У філармонії всього один туалет, і за повної відсутності води він був знищений у перші години. Зайти туди було неможливо. Люди багато днів не милися, не могли навіть помити руки. Коли до мене почали звертатися мами, у дітей яких уже почалася діарея, я зрозуміла, що, якщо не вирішити це питання, ми, не дочекавшись бомбардування, загинемо від інфекційних захворювань. Тому чоловіки вирили за межами філармонії вигрібні ями, щоб люди могли справляти свої потреби туди.

З часом, за словами лікарки, стало не вистачати їжі та води, а ще молока для немовлят, яких доправили з розбомбленого росіянами пологового будинку.

-Їжу та воду знаходили приблизно так само, як ліки – кожен приносив те, що міг, - розповідає жінка. - Хліба з 2 березня ми не бачили. Були тільки пампушки – коржі з борошна з водою, смажені на решітці. Але цих пампушок було мало, і роздавали ми їх лише дітям. Води, яку вдавалося знайти, звісно, теж не вистачало. На день у кожного було 200 мілілітрів – це одна маленька склянка.

Найважче стало, коли почали надходити діти з розбомбленого рашистами пологового будинку. Одноденні немовлята з прищіпками на пуповинах. І їхні мами з післяпологовими кровотечами, без молока. Це й зрозуміло – звідки взятися молоку, якщо жінка не їсть, не п'є, ана пологовий будинок скинули авіабомбу? А скільки може прожити новонароджений без їжі? Таких дітей у мене було троє.

Молоко для малечі я вимінювала у місцевого населення. Коли з прилеглих будинків приходили люди за якимись ліками, казала: "А що ви мені можете дати натомість?" Вони питали, що треба. Я відповідала, що потрібне все. Хтось приніс банку зацукрованого меду, хтось печиво. А одна бабуся знайшла у розбитому будинку дитячу молочну суміш. Нею з піпетки я годувала немовлят.

"У Запоріжжі вперше за три тижні побачили хліб"

Ірина Дагаєва зізнається, що її досі не полишає відчуття провини. Вона з онучками на свій страх і ризик вирвалася з Маріуполя, а багато людей залишилися у філармонії.

Після того, як у будинок навпроти філармонії влучив снаряд, ми зрозуміли, що наступними будемо ми, - каже лікарка.

- А ми навіть не у підвалі – це просто будівля, ще й з великими вітражними вікнами. Тому люди просто стрибали в машини та їхали – без будь-яких гуманітарних коридорів, на свій страх та ризик. Я поїхала заради своїх маленьких онучок. І мене досі не відпускає почуття провини – адже багато людей у філармонії залишилося…

Дорогою ми нарвались на ворожий блокпост. Рашисти лякали, що дорога на Запоріжжя замінована і ми підірвемося. Але ми їхали далі. У Запоріжжі вперше за три тижні побачили хліб. І навіть за кілька тижнів, коли вже були у Львові й могли купити різні продукти, онуки просили: "Бабусю, дай хліба. Ми не хочемо голодувати".