Начальник Запорізького військового шпиталю, якого усунули від посади за пости у Facebook: дайте допрацювати до кінця війни — і я здам вам погони

У Запоріжжі назріває скандал. У розпал війни без пояснення причин начальника Запорізького військового госпіталю Віктора Писанка усунули від посади. Колектив масово став на захист свого керівника і розповідає про разючі зміни, які відбулися з цією установою усього за кілька місяців. Однак поки — безуспішно.

З початку широкомасштабного вторгнення РФ в Україну через Запорізький військовий госпіталь пройшло вже близько 2 тисяч поранених українських воїнів. Майже половина з них, повідомляють місцеві ЗМІ, вже повернулися до лав своїх підрозділів і продовжують звільняти українську землю від російських загарбників.

Досвід Запорізького військового госпіталю, який в екстрених умовах вибудував нову систему надання допомоги пораненим воїнам із залученням цивільних фахівців та професорів, а згодом — і досвіду військових медиків з інших країн світу — здавалося б, вартий наслідування та відзнаки. Адже звичайний терапевтичний госпіталь за два місяці великої війни перетворився на справжній медичний хаб.

Не в останню чергу відбулося це завдяки його керівникові, Віктору Писанку. Він має досвід служби у складі місії ООН у Косові та Конго, брав участь у війні на Донбасі як начмед 25-ї бригади Десантно-штурмових військ, де отримав поранення, згодом — керував медициною у всіх секторах ООС.

І саме він, прийшовши у Запорізький госпіталь у січні, за кілька тижнів до вторгнення — зміг до невпізнаваності змінити його.

Однак у травні Віктора Писанка раптово було переведено на інше місце служби. Без видимих причин. Без жодних пояснень. У розпал війни, коли поранених везуть до госпіталю безперервним потоком. Колектив госпіталю протестує проти такого рішення, пише звернення з проханням залишити працювати начальника, який показав, що зміни — можливі та реальні. Однак поки ці звернення лишаються безрезультатними.

У військовому командуванні своєю чергою переведення начальника госпіталю на інше місце несення служби офіційно не коментують. Неофіційно ж – посилаються на внутрішнє розслідування, результати якого не розголошуються та на необхідність будь-якому військовослужбовцю виконати наказ, не обговорюючи його.

Про разючі зміни, яких зазнав госпіталь за час великої війни, а також про причини відсторонення ми розпитали у самого Віктора Писанка.

– Ви прийшли у Запорізький військовий госпіталь лише у січні. З чого довелося починати роботу і як вона змінилася після початку широкомасштабного вторгнення РФ?

– Госпіталь, коли я його прийняв у січні, – це був терапевтичний госпіталь, століжковий, провінційний, нікому не потрібний. У мене певний досвід країн НАТО, місії ООН і так далі. Тут він став мені у нагоді. Я прийняв госпіталь — і ми почали працювати.

Вже десь за два тижні почалася активна фаза бойових дій. Почали сипатися поранені.

В перший день ми одномоментно отримали понад 20 поранених. Було досить тяжко.

Поранені йшли безперервним потоком — їх треба було рятувати. Але спроможності, сили і засоби не відповідали наявним потребам, тож ми вирішили вийти в соціальну сферу.

Знайшли соціально активних громадян, знайшли волонтерів, сформували команду – і почали працювати.

Основне завдання наше було — це поранений військовослужбовець, його життя, найкраща допомога. Тому ми сформували систему. До неї увійшли цивільні лікувальні заклади, наш госпіталь, професорсько-викладацький склад медичного університету, деякі професори з міста, хто готові були рятувати наших захисників.

Так через наш госпіталь вже пройшли десь 1600-2000 воїнів.

Не все виходило гладко. Ще на початку війни з госпіталю звільнились близько 40 людей. Люди розбіглися просто, не повернулися.

– Як ви вирішили проблему?

– Набрали соціально мотивованих людей, котрі працюють не за зарплатню, а за ідею.

І от із цією ідеєю ми почали працювати. Створили медичний простір, ремонтуємо будівлю, замовили комп’ютерний томограф. Нам допомагають країни-партнери. Майже весь світ нам допомагає — конкретно Запорізькому військовому госпіталю. Адже ми соціально активні, ми пишемо про проблеми — і ми їх вирішуємо.

Ми створили соціальний медичний хаб. У нас працюють волонтери. До нас приходять діти і збирають аптечки для фронту. Потім ми їх ведемо до поранених. Щоб вони бачили, що таке війна, що таке поранений воїн. А поранені бачать цих дітей — і розуміють, за що вони воюють. В цьому була суть цього проєкту.

Ми розмістили на стінах патріотичні мурали. У нас концерти раз на тиждень проходять, щоб для військовослужбовця — пораненого, травмованого, хворого — було сформовано найкращі умови для одужання.

Ми сформували замкнений цикл акубаротравми. У нас в одній із цивільних лікарень повний цикл лікування проходять воїни з контузіями. Тому що з досвіду країн НАТО, акубаротравми не минають безслідно. Потім — віддалені наслідки, суїциди, травматизація, інвалідизація і так далі.

– У нас в Україні це зараз дуже актуально.

– Так, це потрібно. Якось часто акубаротравмами легковажать порівняно з іншими пораненнями. А вони просто так не минають. По суті, це та ж бойова травма.

Ми також зробили телемедицину. За допомогою телемедицини ми навчаємося, показуємо, як ми працюємо, — і весь світ дивиться. Південний захід США, Ізраїль, берлінські клініки, з Косова у нас навіть деякі консультації проходять. Ми беремо частинку свого, дивимося, як у людей — і творимо новий свій досвід.

Ми зробили нормальний сортувальний майданчик. Ми працюємо по FAST протоколах, ми сортуємо поранених, ми піднімаємо їх в операційну. Якщо до війни ми оперували лише по певних аспектах, зараз залучення професорсько-викладацького складу дозволяє нам оперувати все.

Ми створили строгу специфікацію. Поранення кисті йде в одну лікарню, поранення голови — в іншу. Опіки — в третю. Торакоабдомінальні поранення – в четверту. І військовослужбовець отримує найкращу допомогу. Якщо ми бачимо, що опіковий центр у нас найкращий у цій лікарні, — всі опіки йдуть туди. Якщо хірургія кисті, це дрібна моторика — вона йде у наступний.

І оця соціальна активність, те, що ми активні, що ми показуємо цю роботу, що ми не боїмося — призвело до того, що до нас прислали комісію для проведення офіційного розслідування з приводу офіційних публікацій госпіталю у Facebook.

Це видалося настільки, знаєте, недолуго й дивно... що ви хочете розслідувати? У Facebook люди пишуть те, що думають. Це соціальна мережа. Там може писатися що завгодно.

Особливо дивно, що це відбувається під час активної фази війни.

– Перевірки через публікації у Facebook? Серйозно?

– Цілком. Наша соціальна активність обернулася проти нас. Я розумію, що Міноборони – це закрита структура, і певних посадових осіб така відкритість просто не влаштовує. Тому й буде показове звільнення. Бо система не терпить, коли хтось виходить за її рамки.

Нам весь час кажуть: "Пишіть заявки" – на медикаменти, на обладнання — ми колись надішлемо.

Але поранені у мене — тут і зараз. Я не поясню пораненому воїнові, що, мовляв, друже, почекай, я напишу заявку — а фізрозчин чи розчин для ін’єкцій прийде завтра.

Тому ми зробили так. Будь-який чиновник боїться розголосу. Ми створили на нашому ж сайті голосувалку — і люди проголосували за нову назву нашої сторінки у Facebook. Все би нічого, але люди проголосували за "Дупцю йожика". І нам довелося назватися "Запорізький військовий госпіталь "Дупця йожика".

Перевіряльники втекли. А далі почалися репресії. "Ви некеровані", "ви неадекватні" і так далі. Ми пояснювали, що у нас мета лише одна — це медична допомога військовослужбовцям. Я декларую і обіцяю всьому тому керівництву, що я зніму погони, я віддам госпіталь — але після війни.

Відбувається таке. Зараз активна фаза війни. Госпіталь, передова — вони присилають нову людину. Я у жодному разі не ставлю під сумнів компетенції цієї людини. Але будь-якій людині потрібен час, аби розібратися, щоб вникнути, щоб зрозуміти, як воно крутиться.

Ми намагалися пояснити, що — так , ми соціально активні. Але я ж не збираю медикаменти особисто собі. Я не забираю ці аптечки особисто собі. Це все йде на фронт. Це все йде для поранених.

Ми реконструюємо будівлю, яка 40 років стояла там закинута, нікому не потрібна. Зараз ми її ремонтуємо. Ми отримаємо КТ скоро. Тобто по суті ми робимо правильні речі. Але відбулося отаке показове шмагання, звільнення, я не знаю, як це інакше назвати.

– А хоча би одна претензія до вас стосовно вашої професійної діяльності була озвучена?

– У мене немає жодного дисциплінарного стягнення. Це перше. Друге — я три місяці тільки на посаді. Третє — я людина з правом підпису фінансових документів, і ця посада, щонайменше, передається. Тобто приїжджає комісія, я здаю справи і посаду, вводжу в курс нового командира і потім відходжу. А мені приходить розпорядження "в термін з такого-то числа – піти". Тобто за одну добу я маю кинути госпіталь, кинути свій колектив, котрий мені довірився, котрому я довіряю, — і поїхати кудись у розпорядження.

Це ситуація настільки дивна і настільки абсурдна, що громадянське суспільство, зокрема колектив госпіталю, став дибки.

У перший день, коли це відбулося, я потрапив до кардіології, бо були певні проблеми. І десь о третій ночі мене навідали такі думки, що я "переможець по життю". Знаєте, коли лежиш у лікарні, госпіталь втратив, лишився без роботи, без нічого... А на ранок, коли я побачив, що люди зібралися, підписали документи, почали мене захищати — я зрозумів, що треба боротися за цей госпіталь і за ту ідею, за цей медичний хаб, котрий об’єднав усі сили патріотичні, щоб він працював далі. Тому ситуація має такий вигляд.

Я нікого не звинувачую. Я прошу тільки про одне. Дайте допрацювати до кінця війни — і я здам вам і погони, і госпіталь. Давайте тільки переможемо спершу!

Наразі це виглядає суто як розправа. Звільнення через соціальні мережі. Коли до нас приїжджало вище керівництво Командування медичних сил і почало декларувати ці всі речі — я поставив конкретне запитання. Мають бути причини для зняття — судовий процес, якесь кримінальне провадження, бодай щось! Покажіть мені хоч щось! Нема нічого.

Підвищення? Я не потребую підвищення. Мене влаштовує цей госпіталь. Мені подобається колектив. Тим більше люди на мене покладають надії, а я — покладаю надії на людей. Тому ситуація дивна трохи, аби не сказати інакше.

– Чи дійсно закордонні благодійники, які допомагали госпіталю, дещо, м’яко кажучи, з подивом сприйняли те, що відбувається? Можуть ці події, на вашу думку, вплинути на обсяги допомоги зрештою?

– Я прошу всіх людей про одне: щоб вони не припиняли допомагати. Це ж не клініка особисто моя. Все, що ми робимо, — ми робимо для поранених. Тому і в офіційному зверненні госпіталю, і я скрізь декларую: йдеться не про особистості. Система повинна працювати незалежно від імен. Бо ми працюємо для поранених.

Знаєте, як ми робили? Отримали обладнання — я його сфотографував і виклав на Facebook, подякував людям. Зробили ми на цьому обладнанні першу операцію пацієнту, сфотографували і показали – і люди бачать, куди йде їхня допомога. Тобто була система прозорості. Люди могли прийти і запитати, де той інструмент, що вони подарували, — і отримати чітку відповідь. Відкритість, прозорість – у цьому суть була. Я можу будь-якого волонтера допустити, щоб він побачив, де його обладнання і як воно взагалі працює.

– Так би мало бути взагалі скрізь. Це правильно і логічно.

– У тому й суть. Я приїхав із місії ООН. Я тут не за гроші, не за посади. Я тут за ідею. У мене єдине запитання: за що гинуть люди, якщо змін у державі немає? Йде дев’ятий рік війни — і досі такий от "совок". Вийшов у соціальну сферу, написав, що мені потрібні медикаменти, — і за це зняти? Ну, люди добрі, ви що?

– Можливо, тут щось особисте є?

- Мені це не важливо. Я прошу тільки одного. Хай повернуть мене на посаду, я допрацюю до кінця війни — і потім сам звільнюся. Я ніколи не збирався присвятити життя армії.

– Коли ви прийшли в армію?

- У 2014-му. Я був начмедом 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, потім був начмедом усіх секторів, потім був начальником лікпрофуправління у місті Києві, тобто керував усіма госпіталями, санаторіями й усією військовою медициною. Мені підвищення не цікаве. Я вже пройшов усі щаблі влади і хочу працювати саме в цьому місці.

Зрозуміло, що військовий не може вибирати — вони у цьому мають рацію. Тому наказ я виконаю. Але у мене є питання, чому саме зараз. Не можна почекати до кінця війни?

Я розумію, що я — військовослужбовець. І мушу виконати наказ. Я його виконаю, не питання. Але поясніть — чому ви мене звільняєте? Я ж людина. Маю право запитати, чому. Я ж — не стільчик, який захотіли — пересунули, захотіли — викинули...

Це дуже дивна для мене особисто ситуація.