Блог | Називаємо їх титанами, але забуваємо, що вони люди: ціна війни без ротацій
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
За минулий тиждень пілоти нашого батальйону, на підступах до Куп'янська-Вузлового, взяли в полон сімох російських військовослужбовців – всі вони намагалися взяти наші позиції пілотів штурмом. Дехто зі штурмуючих загинув, сімох взяли в полон.
Наші – без втрат. Можна було б написати про це як про черговий успіх підрозділу тим більше, що це вже 68-й полонений взятий нашим батальйоном за час оборони Вузлового. Можна і нужно похвалити хлопців пілотів бо вони цього абсолютно заслуговують. І вони подані на нагороди.
Але я хочу сказати про інше.
Чому взагалі російські військові опиняються там, де їх доводиться ловити нашим пілотам? Бо вони інфільтруються. Просочуються в тил малими групами там, де між нашими позиціями є простір. А цей простір виникає з дуже простої і страшної причини: нам не вистачає піхоти.
Арифметика тут вкрай проста: не вистачає людей – не вистачає позицій. Не вистачає позицій – збільшуються проміжки між ними. Збільшуються проміжки – противник знаходить шпарини й лізе через них.
І ось тоді пілот, який стоїть за спинами піхоти і завдання якого вести аерозвідку, коригувати вогонь, знищувати противника далеко за переднім краєм, раптом стає ще й тим, хто бере російського піхотинця в полон.
Але це ще не все. Важливо розуміти, що піхотинці, що перебувають на тих позиціях яких недостатньо, перебувають на них місяцями і більшість з них близько до двохсот діб.
Просто вдумайтесь у цю цифру.
Під обстрілами. Під дронами. Під артою. У землі. У холоді, спеці, дощі, багнюці. З постійним очікуванням штурму. Зі смертю, яка щодня ходить зовсім поруч.
Втомлені. Виснажені. Дехто з них поранений й чекає на евакуацію.
Але вони тримають рубежі.
Щодня виходжу до них по радіостанції, щоб провести коротке командирське інформування: що відбувається навколо нас, що робить противник, що робимо ми, які наші найближчі плани.
Дуже важливо, щоб солдат на найвіддаленішій позиції розумів: чому ми це робимо, для чого і що буде далі. Важливо, щоб розуміли, що про них ніхто не забув, що його бачать і бачать його подвиг. Що він з побратимами не просто прапорець на карті. Він повинен знати, заради чого тримається сьогодні і що ми збираємося робити завтра.
І наприкінці кожного разу я кажу: – "Слава Україні!"
І далі, згідно встановленої черги, з позицій чую у відповідь: –" Героям слава!", а потім наше просте: – "*башимо".
В цей момент, кожного разу, повірте, від цього у всіх на командному пункті клубок у горлі. Бо ми знаємо, хто відповідає: козаки, що більше ста діб не бачили нормального ліжка. Козаки, що виснажені настільки, що ми навіть не здатні уявити такий стан.
А вони відповідають: –"*башимо"....Не знаю, як їх назвати окрім як титанами.
Хоча в нашому батальйоні середній вік козаків 43 роки і молодих тут майже нема але тримають стрій, мої чудові. Пишаюсь бути їхнім командиром.
Але я теж людина і теж маю емоції та почуття. Саме тому я не можу спокійно ставитися до СЗЧ. Не можу спокійно ставитися до відмов від виконання наказів. Не можу спокійно слухати нескінченні виправдання тих, хто роками шукає спосіб перечекати війну за чужими спинами.
Коли хтось не виходить на позиції, хтось тоді інший на них залишається без ротації.
Коли не вистачає людей, піхотинець сидить на позиції не десять і не двадцять діб. Він сидить там сто двадцять.
І більше.
Чесно кажучи, за три роки нашої оборони Куп'янську-Вузлового у моєму підрозділі ніколи й не було ротацій, бо у нас ніколи й не було навіть мінімально достатньо для цього кількості людей.
Ми весь цей час воюємо тими, хто є і хто не пішов у СЗЧ або у відмову.
Постійно закриваємо дірки.
Перманентно шукаємо резерви. Часто, нажаль, серед офіцерів або тилових підрозділів.
Тримаємо те, що, здається, вже неможливо тримати.
І козаки тримають.
Цей допис – моя публічна шана нашим козакам, що в таких умовах продовжують тримати оборону.
Сто двадцять першу добу.
Сто п'ятдесят другу.
Сто вісімдесят сьому....І я знаю, що коли я знову ввечері буду брати радіостанцію, що б розповісти їм що і як у відповідь я буду чути: – "Героям слава! *башимо!"
Єдине, про що я думаю: скільки ще ми маємо права вимагати від цих людей? Я, як командир, вимагатиму від них й далі тримати рубіж попри все й вони це збудуть робити доки матимуть сили.
Але хочу аби й держава й суспільство поставили собі незручні запитання: хто і коли прийде їх змінити?
Бо хоч вони й титани, але залишаються людьми.
