Непокаране зло множиться: що може зупинити Путіна у 2024 році. Інтерв'ю із Селезньовим

Війна в Україні та інші конфлікти, що виникають у нових точках планети, свідчать про те, що світопорядок, встановлений за підсумками Другої світової війни, зруйновано. Після того, як Росія здійснила перші акти агресії проти суверенних держав – Грузії та України, – цивілізований світ мав згадати стару істину: непокаране зло множиться. Але, на жаль, цього не сталося.

Сьогодні ми бачимо, як це зло набирає обертів. При цьому порівняння нинішніх подій із Другою світовою війною вже не видається таким уже надуманим, на горизонті замаячила тінь Третьої світової. Тим часом цивілізований світ, колективний Захід, який упродовж останніх 30 років не посилювався, а роззброювався, загруз у політичних суперечностях, зокрема щодо допомоги Україні. Чи можна за таких умов очікувати на перемогу України 2024 року? Можна. Але для цього союзники нашої країни мають по-справжньому включитись у цю боротьбу зі злом. Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив військовий експерт Владислав Селезньов.

– Ексглава НАТО Расмуссен заявив, що Путін розпочав реалізацію плану Б в Україні. План А полягав у бліцкригу, швидкому захопленні України. Оскільки він провалився, сьогодні перед диктатором стоїть інше завдання: виснаження нашої країни та доведення до втоми її союзників. Чи бачите ви ознаки реалізації такого плану? Якщо так, як ми можемо з цим боротися, окрім як шляхом отримання ще більшої військової допомоги?

– Одна з улюблених фраз Володимира Путіна – "Росія завжди грає у довгу". Фактично це так і є. Ми живемо в інформаційній парадигмі, що повномасштабна війна триває понад 20 місяців. Але задля справедливості необхідно зазначити, що війна почалася в лютому 2014 року, і скоро буде рівно десять років з моменту появи "зелених чоловічків" у Криму і початку заходів з анексії півострова.

Десять років бойових дій різного ступеня інтенсивності. Але тенденції такі, що жодне перемир'я – а їх було кілька десятків – російською стороною не дотримувалося. Така собі війна на виснаження, покликана створити умови для паніки, для втоми в українському суспільстві, створити умови та передумови, щоб наші західні партнери просто фізично втомилися від усіх цих процесів.

Від деяких експертів ми чуємо: так, можливо, країнам колективного Заходу було набагато простіше, якби Київ упав за три дні, а вся територія України була б окупована російською армією за три тижні. У такому разі, безумовно, якийсь час наші західні партнери озвучували б своє обурення та глибоке занепокоєння, а потім повернулися б до звичного бізнес-процесу, торгували б із РФ і закуповували у неї порівняно недорогі енергоресурси.

Але опір української армії за підтримки українського народу поламав усі ці схеми. Наші західні партнери досить активно включилися в підтримку дій ЗСУ у протистоянні путінської агресії, і це відбувалося досить довго, понад півтора року.

Зараз тенденції, які ми спостерігаємо, є досить тривожними. Є певні турбулентні процеси, пов'язані з обмеженням постачання військово-технічної допомоги для потреб української армії в уряді США, точаться жорсткі дискусії між республіканцями та демократами. Є певне уповільнення підтримки країнами Євросоюзу. Безперечно, це досить тривожний сигнал, адже нинішня війна – це війна ресурсів. Переможцем на полі бою є та сторона, яка в потрібному місці в потрібний час має у своєму розпорядженні достатню кількість тих самих ресурсів.

Тому тривога пана Расмуссена цілком обґрунтована. У жодному разі не можна допустити навіть створення передумов до того, щоб Путін переміг у війні проти України. Історія розвивається за спіраллю. Всі ми добре знаємо про події, які відбувалися в першій половині минулого століття, пов'язані з приходом до влади Гітлера і розв'язання ним за неучастю багатьох країн Європи Другої світової війни.

Чи можливе повторення цієї історії у 21 столітті за умови, що Росія виступатиме в ролі агресора та країни, яка розв'яже Третю світову? Виключити такого не можна. Ми бачимо системні заяви про те, що наші західні партнери підтримуватимуть Україну в її протистоянні з путінською Росією, але механізму дій наших західних партнерів, спрямованих на наповнення практичним змістом цих заяв, ми не бачимо.

Адже очевидно, що Україні потрібна зброя, боєприпаси, техніка, обладнання та інші елементи, які створюватимуть щонайменше паритет на полі бою. Позиція України зрозуміла: ми не вимагаємо, щоб солдати з країн Європи стояли на лінії бойового зіткнення пліч-о-пліч з нашими воїнами. Але нам потрібне все необхідне. А це потребує досить серйозної напруги країн Західної Європи. Адже упродовж 30 років від дня закінчення холодної війни Європа роззброювалася. Безумовно, це сприяло розвитку економік цих країн, але не сприяло посиленню їх бойових можливостей і бойового потенціалу.

Є ще одна істина, яку ми маємо згадати: непокаране зло множиться. Непокарання путінської агресії щодо суверенної Грузії, потім суверенної України призвело до того, що турбулентні процеси відбуваються у різних куточках світу. Є осередок протистояння Близькому Сході, є передумови загострення ситуації на Корейському півострові. Ми чуємо алармістські заяви уряду Венесуели, який має серйозні територіальні претензії до сусідньої Гаяни.

Тобто проблем виникає дедалі більше. Світопорядок, встановлений за підсумками Другої світової війни, фактично зруйновано. Ці турбулентні процеси продовжуватимуться доти, доки цивілізованими країнами цієї планети не буде ухвалено консолідоване рішення щодо заспокоєння будь-яких агресивних планів диктаторських режимів, які прагнуть кардинально змінити наявний світопорядок.

– У цій геополітичній ситуації, про яку ви розповіли, чи може Україна розраховувати на те, що 2024 рік стане роком звільнення всіх наших окупованих територій? Водночас ми розуміємо, що звільнення територій ще не означає повного закінчення війни.

– Ми неодноразово говорили про те, що успіх чи неуспіх українських сил оборони на полі бою безпосередньо залежить від ресурсних можливостей. Нині, маючи доступ до переговорних треків на рівні Євросоюзу, уряду України та уряду США, навряд чи можемо спрогнозувати обсяг матеріально-технічної допомоги для потреб української армії, який планується на наступний рік.

Були перші намітки, ЄС мав виділити нам близько 50 мільярдів євро, від США ми чекали на транш близько 60 мільярдів доларів. Але питання зависло в повітрі. Рішення немає. Коли це рішення буде трансформовано в реальність, складно прогнозувати через політичне протистояння всередині тих країн.

Тож прогнозувати успіх української армії на полі бою не варто аж до того моменту, поки ми не знатимемо, які обсяги військово-технічної допомоги отримає Україна.

– Але якщо все-таки події розвиватимуться у найпозитивнішому ключі, якщо Україна отримає все, що їй необхідно, чи можемо ми розраховувати, що 2024 рік стане останнім роком цієї війни?

– З'явився перелік засобів, які очікує отримати Україна від наших американських партнерів. Насправді він вражає. Три види дуже серйозних дронів, авіаційна техніка, не лише F-16, про які ми постійно говоримо, а й військово-транспортні літаки С-17, С-130. Величезна кількість сучасної, високотехнологічної техніки, обладнання тощо.

Чи реально отримати все це обладнання та техніку? В принципі реально. Але з огляду на досвід наших попередніх комунікацій із нашими західними партнерами, ми пам'ятаємо, що найчастіше вони ухвалювали відкладені рішення. Наприклад, нам потрібне те чи інше обладнання тут і зараз, але ми отримуємо його на кілька місяців пізніше внаслідок довгих умовлянь тощо.

З огляду на те, що обсяг сил і засобів, необхідний Україні, колосальний, необхідно також готувати і наш персонал, а це означає, що необхідно проводити мобілізацію, навчання, бойове злагодження. І цей процес може тривати кілька місяців.

Тому прогнозувати щось – украй невдячна річ, бо ми не знаємо вихідної точки: коли, в яких обсягах і що саме отримає Україна для організації нового етапу свого наступу. Ми маємо досвід підготовки до літнього наступу 2023 року. Близько 9 місяців точилися дискусії, переговори, потім передача військово-технічних засобів, підготовка нашого особового складу. Це дало змогу росіянам дуже серйозно підготуватися до нашого наступу. Тому фактично наступ на півдні Запорізької області було реалізовано в набагато менших масштабах, ніж це планувалося спочатку.