Після принизливої фільтрації видали клаптик папірця: як українцям вдалося втекти з Маріуполя до Туреччини
Декілька днів під обстрілами, через блокпости окупантів та через принизливу фільтрацію сім'я українців вибиралася з маріупольського пекла. Потрапити на українську підконтрольну територію вони не змогли. Через Крим та Сочі дивом змогли виїхати до Туреччини.
Як їм вдалося подолати такий шлях, читайте в матеріалі OBOZREVATEL.
Померти від голоду, зневоднення чи бомби
Тетяні разом із чоловіком та літньою свекрухою дивом вдалося евакуюватися з Маріуполя через Крим. Про те, що їм довелося пережити у найбільш обложеному російськими військами місті, жінка згадує зі сльозами.
"Ми жили в Маріуполі в мікрорайоні Західний. Буквально через п'ять днів після початку війни пропало все – світло, вода, газ, зв'язок. Готувати доводилося на вулиці у дворі. Чоловік зробив такий мангал із цегли, зверху поклали ґрати, і так на багатті варили їжу. На дрова йшло все: і дерева, і меблі. Але якщо якісь продукти ще в нас були, то з водою була просто біда. Ми її черпали з калюж, набирали з водостоків, збирали сніг", – згадує жінка.
Пошуки води та приготування їжі на вулиці були ризикованими, оскільки російські літаки постійно бомбардували Маріуполь.
"Ти ризикуєш померти від зневоднення, голоду або загинути від бомби. Спочатку літав один літак, потім два, потім уже більше. Вони налітали кожні 2-3 години і скидали на нас бомби. Де вибухне снаряд, ти не знаєш", – каже Тетяна.
Потім настали морози до 10-12 градусів. У будинку, де мешкала сім'я, від вибуху вилетіли вікна. Було холодно.
"Одного разу до нас у двір приїхав російський танк. Військові почали кричати, щоб ми всі спустилися в підвал. У нас один сусід, у якого четверо дітей, став перед ними на коліна і почав благати поїхати від нас, бо у відповідь сюди прилетять снаряди. Жінки вийшли з плакатами "діти", це було страшно.
Вже десь на четвертий-п'ятий день ти перестаєш реагувати на трупи на вулицях. Ідеш – там тіло загорнуте в покривало, там чоловік прикритий дошками, а його голову вже догризають собаки. Могили ростуть то тут, то там, – каже Тетяна.
У районі вже з'явилися "ДНРівці", які ходили по квартирах, заглядали в шафи, під ліжка.
П'ять днів стояли в полі
Якось жінці пощастило, вона зуміла спіймати зв'язок і змогла додзвонитися до знайомого, з яким домовилася про те, що їм допоможуть виїхати. Але сім'ї потрібно було самим дістатися Білосарайської коси. Там уже господарювали "ДНРівці", тому її не бомбили.
"Ми зібрали речі, взяли літню свекруху, яка пересувається з паличкою, і 20 березня пішли. Дивом просто не потрапили під бомбардування. На блокпосту чоловіка роздягнули до пояса, вони перевіряли татуювання. Так ми дісталися до коси, два тижні приходили до тями, шукали, як можна їхати далі. Але у бік Запоріжжя доїхати було неможливо. У районі Токмака у напрямку до Запоріжжя почалися обстріли. Волонтер, кримський татарин, погодився вивезти нас до Криму", – каже Тетяна.
Однак доїхати вони змогли тільки до Мангуша, там усі повинні були пройти принизливу фільтрацію.
Десятки машин стояли п'ять днів у полі на холоді. Люди спали, грілися в машинах, а решту часу проводили надворі. Гроші були на картках, які там не працювали. Невелику кількість готівки витрачали на воду, хліб, пиріжки.
"Економили як могли, намагалися навіть особливо не їсти, оскільки туалет був у чистому полі. "ДНРівці" пропускали по 4-5 машин на день. Знаходили різні причини – не працює реєстр, зависла система. Було неприємно, коли якийсь представник "бананової республіки" бере в тебе відбитки пальців і долонь. Потім тобі видають папірець, на якому просто написано твоє прізвище і стоїть штамп "дактилоскоповано".
На Білосарайській косі Тетяні вдалося, пройшовши три кілометри в один кінець, таки зв'язатися з дочкою і повідомити, що вони виїжджатимуть до Стамбула, бо в Маріуполі жити неможливо.
Наш волонтер нас попередив, що до тих, хто хоче виїхати з Росії, ставляться погано. Були випадки, коли чоловіків просто ставили навколішки. Але нас це минуло. Щоправда, на шляху до Мангуша на одному блокпосту окупанту не сподобалося, що чоловік був у чорних штанах із накладними кишенями. Він заявив, що в таких ходити не можна, і змусив їх прямо на дорозі зняти. Або погрожував відвезти до їхнього РВВС. Мабуть, просто йому сподобалися штани. Добре, що були запасні спортивні", – згадує жінка.
На пункті пропуску до Криму сім'ю також перевіряли. А волонтера, кримського татарина, забрали на дві години. Повернувся він білий, як папір. Сказав лише, що його кілька разів змусили роздягнутися до трусів.
Через Крим та Сочі відлетіли до Стамбула
З Криму сім'я перебралася до Сочі, звідки вони могли вже вилетіти до Стамбула. У Сочі в аеропорту належало пройти тест на коронавірус.
І знову питання постало з грошима. Звичайно, українські картки там не працюють, приймають рублі готівкою, але взяти їх уночі теж ніде.
У Тетяни виявилося рівно 9 тисяч рублів, а потрібно було 8250 рублів: "На що росіянка-медик мені заявила: "Для таких, як ви, дозволили брати аналізи. Але ви б хоч подбали про гроші. Де ви тут у мене бачите банкомат?" Я їй відповіла, що де ви в мене бачите касу, щоб я могла розміняти. Але 9 тисяч вона взяла, не моргнувши оком, решти так і не дала".
Наступного ранку сім'я вилетіла до Стамбула. Зараз вони приходять до тями. Досі не можуть спати нормально. "От як звикла в Маріуполі спати від бомбардування до бомбардування годину-дві, так тепер і сплю. Минув час, прокинулася ніби виспалася. Похожу, подивлюся, знову ляжу поспати. І постійно сниться Маріуполь".
У Туреччині до українців ставляться із великою теплотою. "Коли турки дізнаються, що ми з України, навіть із Маріуполя, вони просто прикладають долоню до серця, показують, як вони нам співчувають", – каже Тетяна. Повертатися до України сім'я поки що не збирається, хоча дуже хоче. Але після пережитого вже не може повернутися, доки не закінчиться війна.