Путін готує наступ у найближчі 60 днів, але зіткнеться із нерозв’язною проблемою. Інтерв’ю з Киричевським

Глава країни-агресора Росії Володимир Путін міг поставити завдання своєму війську протягом найближчих 60 днів здійснити ще один масований наступ в Україні, аби вийти на адміністративні кордони областей, які вважає "своїми". Проте об’єктивно на цьому шляху ворог стикнеться з низкою проблем. Він має шанс узяти в Україні певні "психологічно" важливі населені пункти, але цього все одно не буде достатньо, аби нав’язувати свої умови Києву на майбутніх переговорах.

Союзники України, передусім США, гаяли час, доки гралися у деескалацію. Як наслідок, на сьогодні Росія випереджає США за швидкістю виробництва ракет. Проте хороша новина у тому, що адміністрація Білого дому змінює курс у більш прагматичному напрямі. Якщо в Україну не прилетить "зграя чорних лебедів", про перелом у війні на користь ворога не йтиметься.

Про це в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA розповів військовий експерт видання Defence Express Іван Киричевський.

– Видання Аxios стверджує, нібито Путін заявив Трампу, що має намір протягом найближчих 60 днів докласти нових зусиль з окупації територій до адміністративних кордонів українських регіонів, у яких "Росія має значні позиції". Невідомо, чи то йдеться про Донеччину, чи то вже про Запоріжжя та Херсонщину. На вашу думку, які сьогодні можливості має армія Путіна, щоб принаймні просунутися до адміністративних кордонів Донеччини? Зокрема, що буде з Покровськом, Краматорськом, Слов'янськом, Костянтинівкою і рештою населених пунктів на цьому шляху окупанта?

– Перш ніж погрожувати новим наступом, росіянам варто було б відповісти на запитання, чи закінчили вони старий. І з яким результатом. Відверто кажучи, з одного боку, в літній сезон на фронті є певна ситуація позиційного глухого кута – росіяни не отримують очікуваного стрімкого руху вперед. Тому говорити про те, що росіяни все захоплять, не доводиться. З іншого боку, у нас теж немає значних оборонних потужностей, які б дозволили вийти на щось на кшталт повторення Курської операції.

Водночас є фактор керованих авіабомб, які падають на прифронтову інфраструктуру й методично її знищують. Отже, навіть туди, куди не зможе дібратися нога російського окупанта, на жаль, можуть дібратися російські авіабомби, що, відповідно, створює нам певні проблеми.

Але в чому специфіка цієї окремої ситуації? З історії війн відомо, що зазвичай сторона, яка нападає, або сторона, яка обороняється, проводить певну операцію, отримує або не отримує бажаний результат і бере оперативну паузу для відновлення сил. Проте росіяни оперативної паузи як такої не брали. Тому говорити, що у них там якийсь новий наступ, не доводиться.

На деяких напрямках ситуація залишається незмінною протягом кількох місяців. Ще перед минулою осінню було занадто багато істерик про те, що, мовляв, зараз росіяни вийдуть на адмінмежу Дніпропетровської області – й нам усім кришка, або що росіяни прямо за осінь візьмуть Покровськ і Торецьк – і нам усім кришка, або ще щось візьмуть – і нам усім кришка.

Але, як бачимо, на цю мить їхні наміри не наблизилися до реалізації. Тому загалом така ситуація виглядає, як крилата фраза з серіалу "Чорнобиль" від HBO: not great, not terrible. Говорити про те, що в них прекрасно йдуть справи, не доводиться, але сказати, що там жахливо, також не можна.

Якщо брати оптимістичну версію, то можна говорити про певний розворот політики Трампа від умовного курсу "друг Володимир" до курсу, що треба все-таки якісь озброєння Україні постачати.

– Дійсно, позиція Трампа досить невизначена якась, незрозуміла, нечітка. Але уявімо собі, що президент США змінить своє бачення цієї війни, зрозуміє щось дуже важливе – передусім те, що Путін не збирається її закінчувати, що він водить його за носа, і почне надавати Україні дійсно масовану допомогу. Не лише ракети для Patriot, а й іншу зброю, зокрема й ракети, що діставатимуть до Москви. Чи вважаєте ви, що за таких умов ми можемо сподіватися на перелом у цій війні?

– Я ще з минулого літа публічно говорив, що адміністрація Байдена проґавила деякі моменти щодо розгортання оборонки – навіть настільки, що поки ми клювали в інформаційному просторі європейців, що вони ледь виконали план на 1 мільйон снарядів калібру 155 міліметрів протягом року, американці не виконали план з розгортання потужності на 600 тисяч снарядів протягом року. Тобто адміністрація Байдена у плані розгортання оборонно-промислових потужностей профукала все.

Навіть якби адміністрація Трампа різко захотіла переклинити такі речі, мовляв, ми нічого не даємо багато, у неї не буде цієї об'єктивної можливості. Тому що, наприклад, не вирішилася проблема критичної залежності американської оборонки від китайських рідкісноземельних металів та електроніки. Виходить певний парадокс: виробництво російських ракет, які летять по нас, залежить від Китаю, і виробництво західних ракет, якими ми збиваємо російські, також залежить від Китаю. І Китай у цій ситуації жонглює, як йому заманеться.

Водночас американці об'єктивно змарнували час. Для порівняння: російський ВПК зараз може виробляти майже півтори тисячі далекобійних ракет різних типів на рік. Статистика по США виглядає значно сумніше – орієнтовно 50 "Томагавків" та орієнтовно 700 ракет IGM-158, які підвішуються під F-16 та інші літаки тактичної авіації, на рік. Виходить, що об'єднання потужності американського ВПК за всіма типами зенітних ракет виглядають меншими, аніж можливості Росії, навіть суто по далекобійних ракетах.

Спочатку адміністрація Байдена, а потім адміністрація Трампа занадто довго гралися в деескалацію. Тому навіть попри політичні мотиви дати Україні вони багато не зможуть. Якщо виходити з доступних реальних даних, то виходить, що росіяни навіть у своєму нинішньому стані мають більше, ніж американці. Водночас курс Трампа на певну радикалізацію політики очевидний.

Для нас відіграватиме роль навіть не стільки обсяг переданого озброєння від США за тією чи іншою схемою, скільки сам факт того, що Америка перейшла до нового курсу, який передбачає нормальний прагматичний вектор – "зранку гроші, ввечері стільці". Ми заручилися підтримкою одного суб'єкта, який купуватиме за комерційними контрактами зброю іншого суб'єкта, і насправді це дає стратегічно-політичну перевагу, адже коли люди купують озброєння за комерційними контрактами, ніхто жодних "червоних ліній" щодо застосування цього озброєння їм не малює.

Найбільша дурість, яка досі впливає на те, що росіяни можуть діставати наші міста КАБами, полягає у тому, що ми отримали ракети, які мають недостатню дальність стрільби для відганяння російських носіїв КАБів.

Саме через те, що ми були залежні, просили безоплатні постачання озброєння, ми отримали занадто багато "червоних ліній". І тому ця умовно-комерційна лінія дає нам більшу стратегічну перевагу.

– Ви сказали, що ворог не брав оперативної паузи, і цей літній наступ фактично є чимось умовним. За вашими оцінками, куди, власне, рухається процес? Як я розумію, наразі цей наступ дещо загальмувався, це так?

– Процес іде хіба до того, що росіяни почнуть наймати не лише північнокорейських найманців, але й лаоських. Але вони можуть спробувати взяти якісь психологічно важливі пункти до реалізації цієї стратегічної мети захоплення чотирьох регіонів України. Якщо, звісно, з нами не трапиться зграя чорних лебедів на кшталт паралічу армії, паралічу державного управління, паралічу всього. Але таких зграй чорних лебедів перед нами не видно.

Є такий історичний парадокс. Під час Другої світової, щоб відвоювати Україну, радянським військам знадобилося кілька мільйонів українських солдатів, воїнів, офіцерів тощо. А зараз Росія хоче завоювати Захід, але для цього їй потрібна Україна. Навіть самі росіяни відзначають, що за Радянського Союзу офіцерський склад походженням з України був на голову вищим, аніж з інших республік, не кажучи вже про титульну націю, про росіян.

Отже, Росія опинилася в певному парадоксі: кого їм брати, щоб завоювати українців? Якість північних корейців не дуже допомагає, якість іранців не допомагає, якість своїх військових теж ні. Тому ця бравада росіян, що вони прийдуть, щось захоплять – це, скоріше, топтання на місці навколо цієї стратегічної проблеми, яку вони для себе вирішити не можуть.

Звісно, щось узяти вони зможуть. Але навіть це буде недостатньо вагомим, аби вони отримали панівне, монопольне право нав'язувати нам умови на переговорах.