Відео дня
Путін має дві причини обстрілювати Київ, Харків і Суми, з Курщини виходити не можна. Інтерв’ю із Сунгуровським
Нова хвиля масованих ракетних атак країни-агресора Росії по великих містах України переслідує дві головні мети. Перша – знищення енергетичної інфраструктури нашої країни, друга – психологічний тиск на українців, намагання зламати їхню волю, що, за задумом ворога, має пришвидшити вихід української влади на переговори на умовах Кремля. Можливості української ППО не безмежні, але ситуацію можна покращити, якщо працювати із західними партнерами в дещо новому ключі.
Нині операція ЗСУ в Курській області Росії надає Україні не лише військову, але й політичну перевагу, тому виводити сили з території РФ наразі недоцільно. Успіхи на Покровському напрямку є для глави Кремля Володимира Путіна "рожевою лінією". Від цього залежить його імідж усередині країни. Втім зупинити наступ ворога тут також можливо.
Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив директор військових програм Центру Разумкова, військовий експерт Микола Сунгуровський.
– Ми бачимо нову хвилю масованих атак ворога по великих містах України: Київ, Харків, Суми… Як ви думаєте, у чому полягає головна мета окупанта, окрім того, щоб просто бити по Україні, якщо є чим? І чого бракує нашій системі ППО?
– Мета не може бути однією. Росія ніколи не ставить перед собою одну мету. Вони ганяються одразу за кількома зайцями, але жодного спіймати не можуть.
Перша мета – знищити нашу енергетичну структуру. Друга мета – підірвати психологічний стан українського суспільства, домогтися хаосу, паніки тощо. Щоб це призвело до тиску на владу, щоб вона погодилася на переговори на умовах Росії.
Що ми можемо протиставити? Тільки те, що в нас є. Коли говорять про ешелоновану протиповітряну і протиракетну оборону, треба розуміти, що такої повноцінної системи в нас, на жаль, немає. переважно ми обороняємося тим, що нам дають наші партнери. Закрити усі дірки ми просто не можемо, тому прикриваємо найбільш критичні об’єкти та території. Це Київ, електростанції, АЕС тощо.
Коли ми звертаємося до наших партнерів щодо того, щоб дозволити їхнім військам збивати авіацію, ракети чи "Шахеди" над територією України, то, думаю, нами використані не всі підходи й аргументи. Я вважаю, що тут можна було б скористатися екологічним чинником, а саме тим фактом, що завдання ударів по критичних об’єктах, які небезпечні технологічно, може спричинити вплив на наших сусідів. Наприклад, ворог вдарив по хімічному підприємству, і хмара пішла на Польщу або Румунію. Тобто європейці також мають цим опікуватися.
Завдяки такій риториці можна було б підсилити позиції західних політиків і військових, щоб закрити небо хоча б над заходом України. У такому разі ми могли б перекинути частину засобів ППО на інші небезпечні ділянки і посилити ППО над іншими територіями.
Але повністю прикрити всю територію України ми наразі не в змозі.
– Чи могли б ви спрогнозувати, як розвиватимуться події на Курщині протягом найближчого місяця? Що доцільно і що недоцільно для ЗСУ на території Росії?
– Дуже важко робити такі прогнози, не знаючи цілей і завдань, які ставляться Генеральним штабом. Це неможливо. Завжди є приховані тактичні і стратегічні заходи, які не афішуються і які важко розпізнати. Якщо б їх було легко розпізнати, це б полегшило завдання для російської розвідки.
Отже, прогнози я б робити не став. Але можу сказати, що якщо зараз вдатися до відведення наших сил із Курської області, це було б не дуже виправдано саме з політичної позиції. Бо одна із цілей, які ставилися перед ЗСУ в Курській операції, – зайняти територію ворога і убезпечити Україну від тиску щодо переговорів на умовах Росії. Щоб на таких переговорах не йшлося про обмін територіями, а про відновлення принципу недоторканності кордонів взагалі.
Якщо зараз вивести війська, ця перевага зникне. Це означатиме послаблення наших позицій.
Щодо військової точки зору, то цей плацдарм ми можемо утримувати за рахунок того, що Путін відмовляється перекидати туди серйозні резерви з інших напрямків фронту. Головним напрямком удару є Покровськ. Він буде тиснути до кінця. Це для нього навіть не червона, а рожева лінія. Бо програш на цьому напрямку може вдарити по його престижу. Отже, це і військова, і політична мета.
– Ви сказали, Путін хоче тиснути до кінця. Ви маєте на увазі до адміністративного кордону Донецької області?
– Я не думаю, що якщо ми дамо йому вийти на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей, він зупиниться. Але для нього це буде привід для того, щоб сказати російському народу: "Ми досягли тієї мети, яку ставили. А далі продовжуємо вбивати українців, бо вони наші вороги".
Але якщо Путін вийде на ці адміністративні кордони, тиск може знизитися. І тоді можливе перекидання резервів з цього напрямку на Курський напрямок.
– Отже, у Путіна є якісь бажання, плани, божевільні мрії, але є ще й об’єктивна реальність. Чи вважаєте ви, що рано чи пізно в ЗСУ з’явиться можливість зупинити наступ ворога на сході нашої країни?
– Я вважаю, що це можливо, це потрібно робити. Стосовно ресурсів – складніше питання. Все залежить від темпів нарощування цих ресурсів. Скільки часу потрібно нам, щоб, по-перше, набрати людей, підготувати людей, провести злагодження на рівні не лише низових підрозділів, тобто взводів, рот, а на рівні бригад? Власне, потрібно одночасно займатися цим та поповнювати бригади, які зазнають втрат.
Хто швидше це зробить, той і матиме перевагу. Але треба також врахувати, що поки що Росія в цьому нас випереджає. Тому що ціна людського життя в Росії нульова. Вони можуть кидати в бій і непідготовлених, нагнати строковиків і одразу на фронт, на погибель, у м’ясорубку.
Це не можна назвати нашою слабкістю. Але цю реальність треба враховувати.