Блог | Путін поспішає, доки його "перемоги" не перетворилися на докази злочинів
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
ПУТІН ЗНОВУ "АСВАБАЖДАЄТ" МІСТА.
ТІЛЬКИ НЕ ВІД ОКУПАНТІВ – А ВІД ЛЮДЕЙ
Світ уже вкотре перевертається догори дриґом, коли путін виходить із бункера і починає віщати про чергові "асвабаждьонниє" міста та населені пункти.
Почнемо зі Святогірська.
Святогірськ ніхто не "асвабаділ".
І це дуже показовий симптом. Складається враження, що бункерного давно тримають у інформаційному вакуумі: він чує тільки те, що хоче чути, а його придворні "аналітики" пишуть йому на папері ту реальність, яку він бажає бачити.
Але є ще страшніша річ.
ЩО НАСПРАВДІ ОЗНАЧАЄ "АСВАБАЖДЄНІЄ" ПО-ПУТІНСЬКИ?
Це не визволення людей і це ми хочемо донести до світу.
Це "визволення" території від людей.
Спочатку – ракети, авіація, артилерія, дрони, потім – руйнування житлових будинків, лікарень, шкіл, храмів, підприємств, потім – знищення міста як живого організму, а після цього путін виходить і гордо повідомляє:
"Насєльонний пункт асвабаждьон".
Від кого?
Від тих самих людей, яких російська пропаганда десятиліттями називала "нашімі", від українців, багато з яких розмовляли російською.
Оце і є справжнє обличчя "руского міра".
Спочатку вони приходять "захищати російськомовних", потім знищують їхні міста, а далі оголошують, що "звільнили" ці міста.
Це вже навіть не цинізм.
Це патологічна форма імперського мислення, в якій люди перестають бути людьми, а територія стає важливішою за життя.
І тут не треба помилятися щодо самого путіна.
Він може бути примітивним, відірваним від реальності, оточеним підлабузниками й жити у власній інформаційній капсулі.
Але це не означає, що він неосудний.
Він чудово розуміє, що відбувається.
Саме тому він так нервово поспішає домогтися української капітуляції, навіть заявив, що його повісять, якщо він не добʼється аби чогось від агресії бо він убогий думає: якщо війна закінчиться не на його умовах, питання відповідальності нікуди не зникне.
Міжнародне право не має амністії для міжнародних злочинців лише тому, що вони сидять у бункері і, не для путінського розуму, жодна паперова "мирна угода" не може легалізувати агресію, окупацію, депортацію дітей, масові вбивства та руйнування українських міст.
А ТЕПЕР – ПРО ТИХ, ХТО "ПОСЕРЕДИНІ"
Найбільше сьогодні обурює навіть не те, що путін бреше, від нього іншого й не очікуємо.
Питання до тих, хто називає російську агресію "конфліктом", хто говорить про "компроміс" і "мир" так, ніби йдеться про звичайну суперечку двох сторін.
Колись настане питання і до них, – де відповідальність агресора; вимога припинити агресію; механізм покарання міжнародного злочинця; гарантія, що Україна не стане платою за політичні домовленості?
Бо коли агресор продовжує бити по Україні, а його представники паралельно говорять про "мир", це вже не миротворчість – це сприяння агресії і створення умов для капітуляції жертви.
Україна не повинна підписувати мир, який винагороджує агресора.
ПУТІН ПОСПІШАЄ. І ЦЕ ПОМІТНО
Він чудово розуміє, що час працює не тільки на нього.
Тому удари по Україні, по Києву, по цивільній інфраструктурі – це не просто терор.
Це суцільний психологічний тиск.
Спроба переконати українців:
"Вам буде боляче, поки ви не погодитеся на наші умови", але тут він знову помиляється.
Українці вже давно зрозуміли головне:
терориста не зупиняють поступками.
Терориста зупиняють силою, санкціями та неминучістю відповідальності.
І саме тому Україні потрібна не тільки дипломатія.
Нам потрібна власна зброя далекої дії. Зброя, яка дозволить знищувати військову інфраструктуру агресора, його пускові установки, склади, логістику та командні центри – відповідно до міжнародного права.
Бо іноді одна точна ракета переконує агресора набагато швидше, ніж десять дипломатичних делегацій.
І Є ЩЕ ОДИН ДЕНЬ, НА ЯКИЙ ДИВИТЬСЯ ВЕСЬ СВІТ3 листопада 2026 року – вибори до Конгресу США.
Американське суспільство має можливість визначити, якою буде роль Сполучених Штатів у світі.
Чи Америка залишиться державою, яка захищає міжнародний порядок, союзників і міжнародне право – чи світ отримає нову реальність, у якій агресор може шантажувати демократичні держави, а жертву змушують поступатися?
Ми маємо право сподіватися, що американська політична система знайде сили повернутися до відповідальної глобальної політики.
До політики, де агресор називається агресором, злочинець – злочинцем, а жертва не змушена платити за чужі геополітичні домовленості.
І тоді пекельні санкції памʼяті Ліндсі Грема проти росії і його спонсорів мають стати не символічними, а такими, щоб кремль відчув їхню реальну ціну. До речі, це може лягти в основу зупинення хоча б ударів по енергетичній системі України, щоби перезимувати.
Щоб ті, хто сьогодні допомагає путіну обходити обмеження, зрозуміли: торгувати з агресором буде дорожче, ніж припинити це робити.
А УКРАЇНА МАЄ ЗРОБИТИ СВОЮ ЧАСТИНУ РОБОТИ
Не чекати, коли хтось прийде і врятує нас.
Не просити дозволу на право захищатися, не будувати стратегію на чужих виборах, а будувати власну силу, власне виробництво зброї, далекобійні системи, власне ППО, ще більше дронів, власну оснащену розвідку, ще потужнішу власну армію, сильнішу дипломатію.
І головне – державну стратегію, яка виходить не з того, чого хоче путін, а з того, що потрібно Україні.
Бо путін може скільки завгодно читати свої папірці й повідомляти про чергове "асвабаждєніє".
Але історія вже дала відповідь на питання, що це за "звільнення".
Місто, в якому після російських ударів не залишилося людей, – не звільнене.
Воно знищене.
І Україна не погодиться назвати знищення – миром.
Не капітуляція і не заморожений конфлікт, не торгівля територіями, а справедливий мир, заснований на міжнародному праві.
І відповідальність агресора – неминуча.
Бо рано чи пізно кожен бункер має двері.
А за кожними дверима – відповідальність.
