Путін відміряв собі строк війни: як його скоротити? Шарп назвав спосіб

Україна разом із союзниками представила новий план припинення бойових дій. Цілком очевидно, що країна-агресорка Росія та її лідер Володимир Путін не приймуть його, доки залишається надія на те, що мінімальне завдання – повне захоплення Донецької області – вдасться виконати. Проте, у ворога є об’єктивні проблеми. Наприклад, навіть у випадку схвалення рішення про масштабну мобілізацію на рівні 500 тисяч, країна-агресорка не зможе поповнювати свої війська більше ніж на 30 тисяч щомісяця, тобто у чинних обсягах.

Кремлівський диктатор, можливо, усвідомлює, що ще 2-3 роки війни для нього – непосильне завдання, але не виключено, що він відміряв собі строк у рік з невеликим, щоб досягти прийнятного результату.

Про те, як скоротити цей строк до кількох місяців, в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA розповів ізраїльський військовий оглядач Давид Шарп.

– Україна спільно зі США та Євросоюзом розробила загальний тристоронній план щодо припинення вогню, який передбачає симетричне відведення військ і створення буферної зони під контролем третьої сторони. Як ви оцінюєте цей план з суто практичної точки зору? Наскільки це реально здійснити?

– Це практично здійсненно за однієї особливої умови – що Путін готовий погодитися на цей план. Звісно, це може виявитися несподіванкою, але поки що я не бачу жодних ознак і причин для того, щоб він був готовий до цього плану саме зараз. Путін, як я це бачу зі своєї точки зору в плані захоплення території, свого мінімального завдання не виконав. Для нього захоплення Донецької області та, попутно, якихось інших територій – це вже особисте питання.

А зупинитися на нинішній лінії зіткнення, та ще й щось кудись відвести – це явно не вписується в той план, заради якого він розпочинав війну. Як він відповість своїм громадянам на запитання, навіщо він воював п’ять років? Ти визначив захоплення Донбасу як одну з конкретних цілей, за п’ять років ти цього не зробив і просто взяв і зупинився? Якби він не вірив у те, що може захопити Донецьку область, то він би, напевно, зупинився, але проблема в тому, що потрібно змусити його повірити в це. Поки що це не вдалося військовим шляхом, а американцям і Заходу не вдалося дипломатичним шляхом.

Відповідно, плани можуть бути представлені, але, якщо це його не влаштовує, він продовжить воювати. Судячи з усього, його військові обіцяють йому захоплення Донецької області десь у 2027 році, і поки що він не відчуває, що не може собі дозволити чекати стільки часу. Ось вам і план. А якщо він приймає цей план, то, звичайно, коли обидві сторони бажають реалізації певного плану, немає причин, чому б його не реалізували. Але питання у тому, чи бажають вони цього, і поки що щодо Москви у мене дуже великі сумніви.

– Щодо змушення Росії до миру або, як мінімум, до поступок, чи згодні ви з тим, що тут дуже велику роль відіграють ті самі удари українських Сил безпілотних систем по об’єктах на території Росії, і військово-промислового комплексу, і тих самих складів Wildberries, а віднедавна й по складах Ozon? Чи вважаєте ви, що саме економічна складова рано чи пізно дасть про себе знати? Так, ми розуміємо, що, судячи з усього, Путін не отримує адекватної інформації про те, що відбувається на фронті, і, тим не менш, він буде змушений зіткнутися з жорстокою реальністю, яка змусить його відступити?

– Давайте розглянемо обидві складові. Щодо фронту, безумовно, є припущення, і вони, на мій погляд, обґрунтовані, що Путіну надають дещо оптимістичнішу інформацію, ніж є насправді. Але я не схильний вважати, що йому подають абсолютно неправдиву інформацію, яка взагалі не має жодного стосунку до справи. Це навряд чи.

Наприклад, коли ми чуємо про те, що його військові навіть зараз нібито говорять про можливість захопити Донецьку область до кінця 2026 року, якщо це так, то це, звичайно, повна неадекватність, це абсолютно відірвана від реальності інформація. Але я аж ніяк не впевнений у тому, що так відбувається.

Можливо, на початку року вони надавали йому таку інформацію, отже, вони помилилися. Але сьогодні є й витоки, і оцінки, згідно з якими вони кажуть, що все це можна зробити до кінця 2027 року або до кінця літньої кампанії 2027 року. І ось це вже не виглядає як інформація та прогноз, абсолютно відірвані від реальності, навіть з огляду на дуже повільні темпи просування російської армії. Це по-перше.

По-друге. Щодо економічної складової примусу, економічної катастрофи або її очевидної загрози. Путін повинен або з військової точки зору повірити, що він не зможе захопити Донецьку область до кінця 2027 року включно, а може, й пізніше, або реальність має бути такою насправді, і тоді на якомусь етапі він зрозуміє, що це глухий кут. І другий варіант – загроза очевидної економічної катастрофи, коли йому пояснюють, що часу немає, що, якщо ми через два, три чи шість місяців не зупинимося, причому неважливо, де, буде катастрофа або загроза твоїй владі.

Але при цьому, українські удари вперше створили в російській економіці серйозні проблеми, а не витрати на війну, санкції тощо. Я не можу знати, що там думають у Москві, але з боку ці проблеми, якщо вони різко не поглибляться, це теж не економічна катастрофа, яка змусить його відмовитися від виконання завдання. Це не виглядає так, ніби це завадить Путіну вести війну ще рік. Так, це буде дуже важко, особливо якщо удари посиляться і проблеми поглибляться.

Можливо, восени 2023 року він вважав, що має багато часу, щоб впевнено вести цю війну. Але з осені 2023 року вони ведуть наступальні дії вже три роки. Тому, можливо, трьох років зараз у нього й немає, вони мають розуміти, що ситуація для них може погіршитися, що рано чи пізно з’явиться якась українська балістика чи щось інше.

Отже, трьох років у Путіна, мабуть, немає, але цілком можливо, він вважає, що рік з невеликим у нього є, і цього вистачить, щоб впоратися з мінімальним завданням. Але щоб змусити його закінчити війну через два чи чотири місяці, потрібно вжити набагато суттєвіших заходів, ніж ті, що є зараз.

– Виходячи з того, що до сьогоднішнього дня робив Кремль, складається враження, що вони покладаються, зокрема, і на нібито безмежний людський ресурс, який є в Росії. На вашу думку, це дійсно так? Чи можуть з часом виникнути якісь дуже серйозні об’єктивні проблеми саме з цим людським ресурсом?

– Я не думаю, що вони вважають свій ресурс безмежним. Межі ще як є. Вони натрапили на межу призову близько 30 тисяч осіб на місяць, хоча хотіли б більше і витрачають на це дуже великі кошти. Під призовом я маю на увазі залучення до військової служби, а десь це можна назвати прихованим призовом. Насправді їхній ресурс обмежений, але він великий. І вони покладаються на нього доти, доки вдається набирати 30 тисяч осіб на місяць.

І поки Путін вважає, що в нього є час, скажімо, рік і трохи більше, у нього немає причин вдаватися до мобілізації, бо мобілізація – це величезні ризики та проблеми різного штибу. Якщо ж він вважає, що часу в нього немає і потрібно, умовно, за півроку прискорити захоплення території, або він розуміє, що цього ресурсу більше немає, значить, це ще одна причина для мобілізації.

Тут важливо зауважити, що Путін думає не лише про свій ресурс і розраховує на нього – на ці 30 тисяч на місяць. Він також зважає й на український ресурс. Я не знаю, наскільки точні його оцінки, але вони також стежать за тим, наскільки вичерпується український мобілізаційний ресурс, що відбувається в Україні, чи збільшується українська армія, чи залишається її чисельність на тому ж рівні, або ж вона, з огляду на проблеми мобілізації, СЗЧ та інші обставини, скорочується.

Наведу такий приклад. Якщо одна сторона підтримує певну чисельність, навіть без можливості її збільшити, а в іншої сторони чисельність зменшується, то виходить, що баланс змінюється в гірший бік. Я не знаю, як йдуть справи в Україні, але ми чудово знаємо, що не все просто з чисельністю Збройних сил, з мобілізацією, з проблемою СЗЧ тощо.

Путін теж на це розраховує. Він завжди виходить з того, що, на його думку, Україна виснажується через сукупність причин швидше – чи то мобілізаційний запас, чи то економіка, чи то енергетика тощо. Це один із його розрахунків, коли він оцінює, скільки часу в нього є на продовження війни. І саме виходячи з цих розрахунків, судячи з усього, йому здається, що він може дозволити собі воювати аж ніяк не лише 2-3 місяці.

Щоб змусити його скоротити цей час, який він собі відміряв, на фронті мають статися дуже суттєві події, тобто абсолютний глухий кут і щось на порядок більш проблематичне з точки зору ударів по економіці Росії.

– Останнім часом все частіше згадують про оновлену ядерну доктрину Росії, згідно з якою там розглядатимуть напад неядерної держави, наприклад, України, за підтримки ядерних держав, наприклад, США, Великої Британії чи Франції, як спільний напад. У цьому контексті, повертаючись до теми плану про припинення бойових дій, чи може ця доктрина відіграти роль стримуючого чинника для тих самих країн Європи, які братимуть участь у цьому процесі?

– Справа тут не в доктрині. Доктрина – це не якесь священне писання, Коран тощо. У доктрині можна написати що завгодно, все зрештою зводиться до конкретних рішень. Рішення застосувати ядерну зброю може бути прийняте без будь-якої доктрини і навпаки. Напишеш що завгодно в доктрині, але якщо відчуєш, що це тобі невигідно й проблематично, значить, не застосуєш.

Загалом же, незалежно від доктрини, яка була змінена у 2024 році, Росія цілком використовує засоби ядерного шантажу, риторики та різних жестів, тактичну зброю в Білорусі тощо, щоб залякати Захід, щоб показати, що "ми не зовсім адекватні й ми можемо, якщо ви зайдете занадто далеко".

Це найважливіший інструмент російської стратегії недопущення максимальної допомоги Україні з боку країн Заходу, і цей інструмент частково працював протягом усієї війни. Весь час існував страх ескалації конфлікту з Росією, а якщо ескалація, то раптом справа дійде до ядерної війни. Цей аспект стримував західні країни протягом тривалого часу як від поставок якихось конкретних озброєнь Україні, так і від надання дозволів. Частково він продовжує стримувати щось і зараз, але вже гірше, бо на якомусь етапі західні країни почали розуміти, що це вичерпало себе. У підсумку ті чи інші системи Україні були поставлені, дозволи надані і, природньо, нічого не сталося.

Тому періодично, особливо коли намічається щось проблемне або просто потрібно нагадати про це, російські офіційні чи не дуже офіційні особи висувають той чи інший набір погроз, що, мовляв, можна змінити щось у доктрині, провести навчання. Ця схема частково працюватиме.

Коли в Росії змінили доктрину і прописали в ній щось нове, це було однією зі спроб налякати Захід. Будуть і надалі лякати, особливо якщо зіткнуться з великими проблемами.