Щоденник окупанта та "ждуни" "русского міра": журналіст, а тепер військовий розповів про настрої на фронті

Олексій Кашпоровський, журналіст, який працював у багатьох виданнях, останні сім років був військовим кореспондентом на телеканалі "Україна". 24 лютого він вступив до київської ТРО, разом із добровольцями вирушив на фронт. Звільняв Харківщину, зараз воює на Донеччині.

Що зараз відбувається на фронті, чи чекають наші бійці наступу, що думають на звільнених територіях – про це OBOZREVATEL поговорив із Олексієм.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.

– Олексію, до 24 лютого ви були журналістом. У яких виданнях вам доводилося працювати і чи були військовим кореспондентом?

– Починав працювати ще на "Новому каналі" у 98-му році, потім працював у різних інтернет-виданнях, продакшн-студіях, робили програми для 1+1, Інтера. З 15-го по 22-й рік пропрацював на каналі "Україна" військовим кореспондентом, висвітлював те, що відбувається на сході, російсько-українську війну, хоч тоді її ще так не називали.

– Чи можете ви згадати перший день вторгнення, 24 лютого, яким він був для вас?

– Мене вранці розбудила дружина, сказала, що почалося вторгнення. Я вдягнувся і поїхав на роботу. Там людей було мало, більшість намагалася виїхати. Ми стежили за новинами, вже тоді працював "марафон". В обід побачив, що відбулася висадка у Гостомелі озброєного десанту, фактично на кордоні з Києвом. Нам сказали їхати додому та працювати звідти. Я вирішив, що роботи не буде, що буду кориснішим в армії. І поїхав до військкомату. Там сказали: йдіть до ТРО. Тоді ще ніхто нічого не розумів. І наступного дня я вже опинився у ТРО.

– До цього у вас був військовий досвід?

– Я відслужив строкову службу, це було ще 1994 року. Ось і весь мій військовий досвід, а бойового досвіду взагалі не було. Коли працював військовим кореспондентом, потрапляли у різні ситуації, але це не бойовий досвід, це просто потрапляли у погані ситуації.

– Ви пішли до Київського ТРО, а як опинилися на фронті?

– Я досі вважаюсь у ТРО, але відряджений до іншого підрозділу на Донбасі.

– Ким ви служите?

– Я пресофіцер одного з підрозділів, можна сказати, що працюю за фахом.

– Як сім'я поставилася до того, що ви пішли до ТРО, потім на фронт?

– У мене дружина знала, що так буде, вона іншого не чекала. Звичайно, хвилювалася, і діти, і батьки теж.

– Де вам довелося побувати за цей час, майже рік минув?

– Частину весни й до середини літа мій підрозділ брав участь у звільненні Харківщини. Ми тримали оборону на півночі Харківщини на кордоні з Росією. А після цього мене відрядили на Донбас, і весь час я перебуваю тут.

– Я гортала вашу сторінку в Facebook, і у вас є такий "щоденник воєнного злочинця". Якийсь російський солдат, який з перших днів вторгнення прийшов в Україну і вів щоденник. Саме його підрозділ перебував на Київщині, де чинили свої злочини. Яке ваше враження від читання цього щоденника? Що відбувається із цим солдатом?

– Мене здивувало там декілька речей. По-перше, безграмотність. Люди, які нам дорікають, що ми женемо російську мову, не дозволяємо тут нею спілкуватися, а фактично вони знають цю мову гірше, ніж українці. Не скажу, що ця людина добре освічена, але вона, мабуть, читала книжки. Його настрій змінюється дуже помітно з кожною сторінкою. Він розуміє безглуздість війни. Але для нього це робота, він виконує накази і не замислюється. Він не любить своїх офіцерів, цінує своїх друзів. Але йому не спадає на думку, навіщо ця війна. Він просто хоче заробити гроші, сподівається, що закінчиться контракт, він поїде додому, одружиться, народять дітей і все буде в нього нормально.

Щось подібне я читав колись, спогади бійців першої та другої чеченської війни. Я розумію, що в Росії з того часу нічого особливо не змінилося.

– Ви так і не визначили, у якому селі під Києвом був цей солдат?

– Ні, на жаль, так і не вдалося. Ніхто з тих, хто розуміється на цих даних, до мене не звертався. Були хлопці з якоїсь програми, я їм запропонував, що хочете – беріть і використовуйте. Але про результати мені не говорили, і чи вдалося щось з'ясувати, поки не знаю.

Чи доводилося вам на звільнених територіях стикатися з колаборантами, зрадниками, багато їх там?

– Я не скажу, що доводилося зі зрадниками стикатися. Радше з людьми, які чекають на "русскій мір". Вони відкрито про це не говорять, розповідають, що їм однакові всі, вони хочуть мир. Але мене вражає така історія. Наприклад, жінка з Лимана, коли там були бої, виїхала з дитиною, чоловік лишився. Росіяни взяли Лиман, і вона одразу через Росію повернулася додому. Потім українці знову звільнили Лиман, і вона каже: "Ну, тепер ви перемогли". Не Україна, а "ви". Таке враження, що їм все одно, хто там буде, який прапор. Не можу сказати, що їх тут багато, але вони є. Щиро кажучи, не знаю, що з ними робити і як боротися.

– Ви і на фронті залишаєтеся журналістом, відео знімаєте з місцевими, берете інтерв'ю. Встигаєте журналістську роботу робити?

– У такий час це рідко відбувається. Але коли були активні бойові дії зі звільнення Харківщини, Ізюмська операція, звільнення Лимана, тоді доводилося працювати паралельно зі своєю основною роботою, щось відзняти та розповісти про те, що відбувається.

– Що ви думаєте про ситуацію на фронті? Чи достатньо у нас зараз сил, зброї чи чогось не вистачає?

– Як кажуть військові, ситуація складна, але контрольована. Насправді завжди не вистачає зброї, боєприпасів, не вистачає людей. Люди є мотивовані і не дуже, але це війна, і хочеш ти чи ні, люди гинуть, отримують поранення, їх треба міняти. Навіть ті, хто живий і не поранений, їх також час від часу треба міняти. Не може людина постійно перебувати в пеклі. Їм треба відпочивати.

– Нам зараз пообіцяли танки. Як ви вважаєте, вони зможуть переламати ситуацію чи нам ще потрібні літаки, далекобійна зброя?

– Я не танкіст і не льотчик. Думаю, що більше танків і літаків, що більше зброї та людей, то швидше все це закінчиться. Воно не може довго тривати ні для нас, ні для Росії. Ми вичерпуємо свій ресурс, вони свій, тут питання, хто перший не витримає. Є можливість нам отримати достатньо сил, щоб розпочати вже контрнаступ та звільнення територій. Чим швидше це станеться, тим краще.

– А що люди говорять на фронті з приводу наступу росіян з боку Білорусі на Київ, на західну частину України? Наразі часто цю тему обговорюють. Що бійці думають?

– Мені здається, що цю тему наступу росіян більше обговорюють у тилу, ніж на фронті. Бійців цікавлять зовсім інші речі. Їх цікавить, як утримати свої позиції, залишитись живим, як зв'язатися з рідними, як відпочити, помитися, елементарні побутові речі, які починаєш цінувати на війні. Те, що там можливий наступ, – ну можливо. Може, інопланетяни прилетять. Мені здається, що тут із цього приводу не переймаються. Я не чув таких розмов. Тут людей більше турбує, що з ними може статися тут і зараз.

– Що стосується людей, розкажіть, хто воює поряд з вами, ким вони були до війни?

– Люди бувають різні. Я зустрічав тут дуже крутих IT-шників, які заробляли непогані гроші. І великих фермерів, які могли купити собі майже все, заробляли також достатньо, вони мали великі аграрні підприємства. І зустрічав робітників і тих, хто був безробітним. Ті, з ким довелося бути на фронті у перші місяці, – це люди, які добровільно прийшли. Моя рота на Харківщині – усі були добровольцями. Тоді ще тероборону так не відправляли на передову, тільки за згодою. Наша рота тоді повністю погодилася їхати, ніхто навіть запитань не ставив, чому та як.