"Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися": наш колега розповів про службу розвідником

8 хвилин
27,1 т.
'Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися': наш колега розповів про службу розвідником

Журналіст OBOZREVATEL майже вісім місяців на фронті. До військкомату він пішов сам, коли дізнався, що на війну беруть навіть тих, хто в армії не служив. І одразу потрапив у розвідку. Він розповів про свої військові будні, про те, що відбувається на фронті, як наших військових зустрічають жителі звільнених територій, поділився думками про те, чого нам іще бракує для перемоги.

Відео дня

Ти сам є журналістом, і до 24 лютого багато писав про ситуацію на кордоні з Росією та Білоруссю. Що там накопичуються війська, заяви політиків... А сам ти вірив у те, що може розпочатися повномасштабне вторгнення? Що ти відчув уранці 24 лютого?

''Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися'': наш колега розповів про службу розвідником

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.

– Я вважав, що Росія лише закине в Донецьку та Луганську області більше військ і локальна війна триватиме, але з більшою інтенсивністю. Проте я помилився.

Ніч проти 24 лютого для мене та інших колег була безсонною. Ми чекали на засідання Радбезу ООН, здається, там мали обговорювати те, що Росія визнала так звану незалежність "ЛНР" і "ДНР". Але дочекалися початку війни.

Потім був виступ Путіна, здається, близько третьої ночі. І щойно він закінчив своє звернення о 4-й ранку, посипалися повідомлення про перші вибухи по всій країні.

Перші три доби після 24-го були найважчими. Ми всі працювали майже без сну. Пам'ятаю, що в цей час я майже нічого не їв, лише пив каву та скурив майже місячний запас цигарок.

''Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися'': наш колега розповів про службу розвідником

А якщо казати про відчуття, то вони були різними. З одного боку, ти весь час зайнятий роботою, а з іншого – був страх за майбутнє. Як ми далі житимемо, чи зможемо відбити ці атаки? Особливо страшно було вночі й під ранок, бо ж орки завдавали більшість ударів саме в цей час. Тоді здавалося, що ми програємо цю війну. Але зранку з'являлися дані про знищеного противника та його техніку, й це давало велику надію та віру, що ми встоїмо. Особливо був здивований, що досі працює наша авіація та ППО, хоча з цим у нашій армії, як казали експерти, було геть погано.

– До початку квітня ти ще працював в OBOZREVATEL. Як ти потрапив на фронт? Тебе призвали чи ти сам пішов до військкомату?

– Я пішов до військкомату й став на облік наприкінці березня. Ще з 24 лютого я для себе вирішив, що піду воювати, коли буде потреба в людях без військового досвіду, оскільки я навіть не проходив строкову службу, тож більше користі було від мене на інформаційному фронті.

Але коли дізнався, що вже в багатьох областях забирають недосвідчених людей, то вирішив, що час.

9 квітня о 9-й ранку мені зателефонували з військкомату та сказали збиратися. Це була субота. Я дописав іще одну новину й сказав на роботі, що мене забирають.

''Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися'': наш колега розповів про службу розвідником

Мені дали на збори шість годин, за цей час я вивіз у надійне місце всю техніку, яка в мене була, завіз запас продуктів волонтерам і навіть устиг купити з собою каву в кав'ярні (це востаннє я пив справді смачну каву) і зайшов до військкомату. Там ми пробули ще години дві чи три, після чого нас посадили в автобуси й відправили в іншу область майже за 800 км від дому.

Як твої рідні сприйняли те, що ти йдеш на фронт, чи намагалися відрадити, переживали?

– Рідні були шоковані, бо в мене ніколи не було бажання служити в армії. І, звісно, переживали. Так само й на роботі всі дуже хвилювалися.

– Перш ніж ви потрапили на фронт, вам проводили навчання? Як довго? Чого навчали, чи було важко?

– Нам пощастило. По перше, ми потрапили в один із найкращих навчальних центрів. Ми були вже третьою хвилею, яка проходила там підготовку, нам на навчання дали 22 дні. Найважче було першим, бо їх узагалі навчали лише тиждень.

Готували нас до роботи розвідника, звісно, в загальних рисах, бо навіть за майже місяць неможливо пізнати всі тонкощі цієї професії. Але водночас у нас були гарні інструктори, багато з них – із бойовим досвідом.

І так, було дуже важко. Я часом думав, що просто здохну до того, як потраплю на фронт. Першого ж дня навчань нас вигнали на смугу перешкод, у деяких місцях нам доводилось бігти в протигазах. Але та підготовка варта була докладених зусиль.

''Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися'': наш колега розповів про службу розвідником

Занять було багато, о 6-й підйом, сніданок – і в ліс навчатися, потім обід – і знову до вечора на заняття. Вони починалися з теорії, яка закріплювалася практикою. Декілька разів були навчання й вночі.

Після завершення нас розібрали по бойових частинах.

Коли ти вперше потрапив на фронт, що там побачив, які твої перші враження? Чи було страшно?

– Найбільший страх насправді в мене був, коли я тільки-но прийшов до військкомату. Бо я зрозумів, що можу піти на війну, і що є висока ймовірність не повернутися додому. Я з цим змирився.

Що я перше побачив? Радше почув, що таке, коли в тебе над головою літають снаряди. Щодо відчуттів, то вони були якісь нейтральні. Мені було цікавіше намагатися зрозуміти, що саме стріляє й куди. Тоді не відразу вдавалося розрізнити – це вихід чи прихід. Бо ці звуки були для мене новими.

''Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися'': наш колега розповів про службу розвідником

– Якими тоді були бої? Можеш порівняти їх із сьогоднішньою ситуацією? Що змінилося в нас та у ворога?

– Тоді ворог стріляв більше, хоч і з різною інтенсивністю. Складалося враження, що щойно їм підвозять снаряди, вони гатять ними якомога більше, і снаряди швидко закінчуються. Потім настає відносна тиша до нового підвезення.

Зараз трохи менше працює їхня арта, принаймні на нашому теперішньому напрямку. Натомість вони почали використовувати дрони-камікадзе. Саме через такий дрон і загинув нещодавно наш побратим. Але це лише один напрямок, є місця, де набагато гарячіше.

Що змінилося в нас. Це передусім нова техніка, точніша й надійніша, вона дає гарний результат. Плюс трохи більше є снарядів, хоча однаково не вистачає. Але ж знов-таки, це саме в нас. Як у інших, не знаю.

– Ти розвідник. Чому? Ти сам попросився, чи тебе так визначили?

– Я потрапив у розвідники випадково. Звісно, мені щось таке завжди було цікаво, але то більше під впливом кіно. Один з улюблених фільмів – "Казино Рояль" про Бонда. Проте робота військової розвідки – то геть інше.

Коли нас привезли з військкомату до "учебки", ми чекали своєї черги п'ять годин, було дуже багато автобусів. Нас запитали, чи хочемо ми піти в розвідку. Я був тільки за.

''Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися'': наш колега розповів про службу розвідником

У чому полягає робота розвідника на фронті? Куди вам доведеться виходити?

– Військова розвідка є різною, є бойові розвідники, аеророзвідка, артрозвідка тощо. Я не одразу, але все ж таки потрапив у артрозвідку. Тоді ми активно працювали на Ізюмському напрямку, вираховували позиції орків, звідки та з чого вони стріляють, і передавали координати. Це дуже цікава робота.

Там ми працювали до звільнення Ізюма та майже всієї Харківської області. Наразі ми трохи змінюємо принцип роботи та вчимося працювати з БпЛА. Це ще цікавіше, але й складніше.

Чи можеш розповісти про якийсь епізод зі своєї роботи розвідника? Що тобі найбільше запам'яталося?

– Таких багато, але можу виділити три. Один – це День Незалежності, який ми зустріли в окопі з напарником. Ми привітали один одного після 12-ї ночі й продовжили працювати далі. Та ніч була найгарячішою. Орки щонайменше тричі били фосфором по нашій піхоті, а в наш бік – із арти, мінометів, РСЗВ, зокрема касетками. Останні прилетіли дуже близько, ми ледь встигли пірнути в окоп. Тоді роботи в нас було багато, як ніколи.

Ще один випадок – коли нас накривали дуже активно. Тоді приблизно в одне місце випустили 10 снарядів, хоча зазвичай орки стріляли по два-три поспіль. Після обстрілу, вже в укритті, ми з хлопцями сіли грати в карти, щоб відволіктися. Тож ми грали та сміялися до самого ранку. Так ми й зняли стрес.

І ще третя історія – це останній тиждень нашого чергування. Тоді орки то мовчали, то накривали нас активно. Але коли в останню ніч ми вийшли на пост, нас по рації привітали з тим, що Ізюм наш. Це було неймовірне піднесення. Та ніч була геть тихою, жодного пострілу.

''Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися'': наш колега розповів про службу розвідником

Що для тебе найважче на фронті?

– Втрачати побратимів. Особливо якщо ти добре знав людину, сьогодні ввечері ви жартували та підколювали один одного, а завтра його вже немає. І розуміти, що таке може статися будь-якої миті. Важко й не одразу віриться. Хоча є розуміння, що ми на війні й багато людей гине, але звикнути до цього неможливо... Принаймні для мене.

Ти – журналіст, на фронті намагаєшся писати, вести щоденник, щось записувати? Може, після війни книжку напишеш?

– Я намагаюся вимкнути в собі журналіста, щоб це не заважало мені опановувати та вдосконалюватися в новій професії, нехай і тимчасовій. Та однаково повністю не виходить. Наприклад, коли мені хлопці повідомляють якусь новину, перше запитання в мене: хто це сказав/написав? Потім починаю за звичкою аналізувати інформацію та її джерело. Тут уже нічого не вдієш, понад 12 років у журналістиці даються взнаки.

Щодо щоденника, недавно в мене промайнула думка: а чи не варто робити якісь записи? Та наразі я ще не вирішив, чи треба воно мені. А щодо книжки, то навряд. Хоча…

''Страшно було у військкоматі, коли зрозумів, що можу з війни не повернутися'': наш колега розповів про службу розвідником

Нині наші війська наступають. Тобі доводилося зустрічатися з мешканцями звільнених територій? Як вони поводяться, що вам розповідають? Частують вас чи вам доводиться з ними чимось ділитися?

– Так, ми були в декількох звільнених селах у Харківській області. Зустрічали нас усюди з радістю. І вони нас пригощали, і ми їх. Навідріз відмовлялися брати гроші, наприклад, за молоко або ще щось. Навіть ображалися, коли ми їм пропонували заплатити. Люди раді були чимось допомогти, якщо треба. Деякі з тих сіл були під окупацією пів року. Звісно, місцеві розповідали й про колаборантів, але вони або виїхали, коли орки втікали, або їх виловили.

Але одне запам'яталося мені найбільше. Жінка місцева, з якою я розговорився, розповіла, що її ґвалтували орки. Це було важко слухати…

Як гадаєш, чого нам зараз бракує для того, щоб успішно вести наступ і якнайшвидше звільнити наші території?

– Снарядів, снарядів і ще раз снарядів. Так, Захід передав багато нової техніки, але треба ще більше. Бо загалом війна досі ведеться старим озброєнням, яке часто виходить із ладу.

– Чи будуєш плани на "після війни"? Чим займатимешся?

– Інколи планую щось, але я на цьому не зосереджуюся. Буде як буде, а далі побачимо.

Але якщо все буде гаразд, то, здається, від журналістики я вже нікуди не подінуся. Щоправда, перед цим перше, що я зроблю, це вип'ю гарної кави й просплю спокійно бодай добу-дві.

Хто на тебе чекає вдома? Чи часто вдається спілкуватися з рідними, вони переживають за тебе?

– Якщо саме вдома, то на мене чекають кицька й двоє кошенят, яких вона народила, вже коли я був на війні. А так на мене чекає син, якому вже 14, батько, двоє старших братів. Дякувати Богу, вони всі в безпеці або за кордоном.

Із рідними спілкуюся регулярно, якщо я не на виїзді. Інколи декілька разів на тиждень, інколи щодня. По-різному буває. Звісно, дуже хочеться їх побачити знову.