"Це не сон... так виглядає пекло...": історія українців, які опинилися в блокадному Маріуполі

4 хвилини
25,3 т.
'Це не сон... так виглядає пекло...': історія українців, які опинилися в блокадному Маріуполі

З кінця лютого Маріуполь знаходиться в облозі. У місті немає світла, газу, опалення, мобільного зв'язку, їжі та води. Через постійні обстріли російської армії десятки тисяч мирних жителів опинилися замкненими в підвалах і льохах. Весь цей час українці за межами Маріуполя не знають про долю своїх близьких.

Відео дня

До 2014 року Інна та Микола жили в Донецьку. Пара разом із маленькою донькою тоді лише переїхали до нової квартири та розвивали власний бізнес, пов'язаний із фотографією. Але в один день їх життя змінила війна. Після початку російської агресії сім'я була змушена кинути все та під обстрілами їхати до батьків – до Маріуполя. І через вісім років історія повторилася, але в набагато більших масштабах.

OBOZREVATEL публікує монологи Інни та Миколи, які вони відправляли своїм рідним після евакуації з осадженого міста. Ці листи дають можливість зрозуміти масштаб катастрофи, що склалася в Маріуполі, та страждань, що пережили люди, які залишилися там.

Інна

Цей страх я запам'ятаю на все життя... Місяць без води та їжі, міни на городі. Біля мого будинку стояли два танки і стріляли – від вібрації будинок "склався". У Донецьку 2014-го такого не було. Стріляли, але не так, було світло, газ, вода, навіть інтернет, магазини працювали. Це ж у 100 разів гірше.

Спочатку брали воду в колодязі, але бігати доводилося далеко під снарядами. Бігла туди як божевільна, боялася зупинитися. Потім поверталася до сусідки і гріла воду – тільки у неї в будинку була піч. Тепер я знаю, як сажу відмити без води. Ми відчули на собі, як живуть безхатченки.

Потім у город впав снаряд, тоді ми на вогнищі гріли воду з Сергієм і Колею. У вухах задзвеніло, у Колі досі голова болить і дзвенить у вухах. Я нічого не розуміла, але треба було готувати їсти.

Ми могли ще тиждень жити на "закатках" (консервації), але будинок сипався, щодня шматок відпадав. Потім стеля на нас впала – як у сповільненій зйомці. На шпалерах трималася. Дах стрибав, стіни ходили. Небезпечно було залишатися.

Люди збожеволіли, через голод "виносили" магазини. Питної води у місті не було – у центрі у фонтані накопичувалася вода, ми мочили хусточки та висмоктували воду. Люди постійно перебували у підвалах, і як на зло мороз не спадав. При температурі -8 градусів доводилося спати на одному ліжку разом – так тепліше було. Благо, що на центральному ринку в зруйнованому магазині я "змародерила" всім по теплій куртці.

Іноді в центрі роздавали їжу – у черзі потрібно було простояти годин 12. Але й дійти до неї з нашого будинку було практично неможливо через постійні обстріли.

Люди виходили на вулицю, ставили дві цеглини, розпалювали вогонь і готували. Звісно, якщо було що готувати. У приватному секторі росіяни спеціально бомбили по колодязях. Мародери залазили до будинків у той момент, коли господарі з дітьми намагалися зібрати хоч якісь теплі речі.

Будинок неподалік нас підірвали авіабомбою, людей засипало в підвалі – тільки маленькій дівчинці вдалося вибратися. Сусіди цілодобово намагалися розібрати завали, але живими відкопати вдалося лише двох людей.

Людей ховали на вулицях, ставили хрести прямо в центрі міста. У перший день війни у Маріуполі загинуло близько 1500 осіб.

Дорога на лівий берег була повністю розбита. До евакуаційних автобусів довелося йти пішки, просто під обстрілами. По дорозі бачили спалений транспорт, усередині сиділи люди та розводили багаття, щоб нагріти воду. У розбомблених багатоповерхівках на верхніх поверхах, на дротах висіли трупи.

На сьогоднішній день продовжуються бомбові удари, хоча місто вже зрівняли із землею. Евакуюватися дуже важко, тому люди намагаються іти пішки... У мого брата була машина, йому вдалося вивезти свою сім'ю та батьків. Але на блокпосту росіяни відібрали у всіх телефони із фотографіями війни.

Весь цей час мала постійно кричала в істериці. Зараз майже нічого не бачу, під час обстрілу по очах дало. Але тепер ми знаходимося в безпеці, і у мене залишилося найголовніше – моя сім'я!

Микола

Батьки та дідусь Миколи теж жили у Маріуполі. До їхнього будинку потрапив снаряд, внаслідок чого сім'я опинилася під завалами. Довгий час про них нічого не було відомо, волонтери не могли дістати людей. Навіть у момент від'їзду з міста Микола не знав, чи живі його рідні.

Поки був зв'язок, ми телефонували – вони були живі. Але потім зв'язок зник... Змогли знайти сусіда, який евакуювався, він каже: схоже на те, що дідуся ніхто не забрав...

Це не сон... так виглядає пекло... У мене всередині все розривається від цього, але намагаюся все в собі гасити, щоби не вносити паніку. У мене все-таки ще донька та дружина поруч – потрібно якось виживати та починати все спочатку. Але це мене не лякає. У 2014 році ми поїхали до Маріуполя в одних шльопанцях та шортах. Лякає лише втрата рідних... і біль усіх мирних жителів...

Я звинувачував себе, що не міг забрати батьків хоча б із їхнього району. Але це фізично було неможливо – місто перекрили на сектори, йшли бомбардування та міські бої. У район дідуся з кінця лютого перестали пропускати, міст був зруйнований.

Ну в жодному разі я не втрачаю надію на диво, намагаюся прийти до тями і підтримувати своїх дівчаток.

Гуманітарна катастрофа у Маріуполі

13 березня влада Маріуполя повідомила, що в результаті російських обстрілів у місті загинули 2187 мирних жителів, знищено 90% будівель. Проте мер Вадим Бойченко в інтерв'ю журналістам зазначив, що "ця цифра вже набагато більша" і йдеться про тисячі вбитих. Згідно з приблизними оцінками, до 27 березня в обложеному місті загинули майже п'ять тисяч осіб, серед них близько 210 дітей.

Президент Володимир Зеленський 23 березня заявив, що в Маріуполі "у нелюдських умовах, у повній блокаді, без їжі, без води, без ліків та під постійними обстрілами" залишаються 100 тисяч осіб. За словами Бойченка, в облозі перебувають 160 тисяч українців.

Єдиний спосіб залишити місто – гуманітарні коридори. Але окупанти постійно обстрілюють людей, котрі намагаються виїхати. І не дають доставити гуманітарну допомогу тим, хто її потребує. Крім того, російські військові насильно вивозять українців на територію РФ. Так сталося і з героями цього матеріалу...

Звернення