"У нас, якщо ти зварювальник – будеш зварювальником, ніхто тебе не посадить у танк. Усі рівні й роблять одну справу". Інтерв’ю з командиром 126-ї бригади ТрО "Обрезом"

Командир відділення 126-ї бригади ТрО м. Одеси Микола Обрезанов на псевдо "Обрез" народився в селищі Шабо Одеської області. До повномасштабного вторгнення працював зварювальником, потім став майстром цеху на фірмі, що виготовляла інтернет-вежі. 25 лютого 2022 року колектив його цеху зібрався на роботі і вони почали виготовляти протитанкові їжаки із залізничних рейок (по 250-300 на день) і буржуйки (по 60 на день) та віддавали їх військовим.

В ексклюзивному інтерв'ю каналу OBOZ.UA Микола Обрезанов розповів, чому добре служити саме у його бригаді, про побратимів та дисонанс між тилом та фронтом.

– Як для вас почалася війна я не питаю, для всіх почалася однаково: хтось відчув це 24 лютого, хтось – ще 10 років тому, але тим не менш: як ви потрапили саме на позиції?

– Я працював на цій фірмі, потім прийшов один чоловік, сказав, що формується бригада ТрО. Хтось мав іти захищати країну. Тим паче, що я служив строкову і розумів, що до чого. Далі сформувалася наша бригада, сформувалася наша рота, почали тренуватися, потім я потрапив у лікарню, вирізали жовчний 9 травня, а 17-го я вже був на позиціях у Миколаєві.

Зрозуміло, що було страшно, але я не думав, що я поїду і мене там вб’ють. Я думав, що далі закінчиться війна і буде краще.

Відео дня

– Порівнюючи настрої тоді, на початку 22-го року, коли стояли черги до військкоматів – зараз вони змінилися, це відчувається? Особливо коли до вас приходять новобранці?

– По суті так, воно відчувається, деякі люди з учебки приходили і боялися, але це все залежить від того, в який колектив людина потрапляє.

– А якщо про вас, коли приходять до вашого підрозділу – який у вас вишкіл для новобранців?

– Ну, у нас немає такого, що ти солдат, а я офіцер, в нас всі виконують завдання однаково. Солдат більше перебуває на спостережних позиціях. Комроти їздить на позиції, дивиться, що потрібно хлопцям, чого не вистачає, тобто ставлення до військовослужбовців, які до нас потрапляють, гарне, у нас всі рівні, всі роблять одну справу.

– Ви служили разом із вашим кумом?

– Так, Віталій, позивний його – "Рижий", його весь батальйон знав як "Рижого", це така людина, якої вистачало на всіх, він міг виконувати завдання і командира роти, і головного сержанта роти, ну всіх.

Я здружився з ним на Миколаївському напрямку. На жаль, він загинув.

– Тобто до повномасштабної війни він ще не був вашим кумом?

– Ні, це вже потім я хрестив його дитину, це було на Водохреще, ми приїхали у відпустку на 5 днів до Одеси, поговорили про те, коли будемо дитину хрестити... І от о 7-й ранку я прокидаюся, він дзвонить, мовляв, о 8-й у церкві зустрічаємося, все уже готово, давай дуй швидко сюди.

І отак всю дорогу, він і на позиціях такий був, мовляв, швидко бігом туди-сюди. Отакий він був, як на нього казали – суєтолог. І безстрашний, завжди ішов попереду, і за ним люди ішли. Мовляв, "Рижий" іде, і ми ідемо.

Він загинув 2 лютого минулого року. Ми дійшли разом з ним до Херсона, і загинув він уже в Херсонській області під час обстрілу. Це був масивний обстріл, а він майже ніколи не вдягав бронежилет і ніколи – каску, казав, що в нього кевларова шляпа і його нічого не бере.

Коли почався обстріл, він вдягнув бронежилет, авжеж без каски, і всіх почав відправляти в підвал. Це була наша остання зустріч, біля дверей: я забігав, а він виходив і кричав на всіх, щоби спускалися в підвал. А сам побіг у хату сусідню, там бабця жила старенька, її рятувати, і там ще поряд люди жили. Я став викликати його по рації, він не відповідав. Потім я вийшов на дорогу і побачив два трупи: його і ще нашого побратима, він був водій медевака.

Потім нас відправили на ротацію на Одесу, місяць відпочинку, і потім ми вже йшли не як рота, а як штурмова група, там нас було 36 чоловіків, хто викликався. Створили свій підрозділ під назвою "Рейдер".

– А чому "Рейдер"?

– У нас на шевроні – пірат з бородою. І командир у нас був такий бородатий. От рейдери, як-то кажуть, – то розбійники. Ну в нас такі всі хлопці шебутні, але бойові.

– Ви казали, що брали участь у звільненні Херсонщини. Тоді в інформаційному полі про це не говорили, і по факту ми дізналися, що почався контрнаступ, лише за результатами, коли бачили на відео, що звільнили те чи інше село. Як це взагалі відбувалося? Це було важко, швидко – як?

– Ну, це було важко, але було якось, не знаю, швидко. Напевно, у росіян не було набоїв стільки і вони мусили відступати дуже швидко. Проблемним місцем був канал, яким проходила вода – він бетонний, і вони з того боку каналу окопувалися під бетон – і нічим їх не візьмеш.

Ну потихеньку-потихеньку перейшли, потім уже заїжджали. Я заїжджав на машині, вів за собою колону із машин через цей канал. У нас там була така точка "труба", наші хлопці тримали оборону на цій трубі, то був єдиний переїзд через цей канал, ніде не можна було більше переїхати. І все, вже потихеньку через цей канал ми йшли полями і рухалися в бік Херсона, де йшов наступ. Нам ставилися задачі конкретно зі звільнення такого-то села.

– Ми зараз всі слідкуємо за розвитком подій на фронті, зрозуміло, що Харківщина, Херсонщина… При цьому ми постійно чуємо від партнерів наших західних, що ми вам передамо, ми вам надамо, ви отримаєте, і, якщо чесно, ось цей майбутній час трошечки набридає.

– Якщо чесно, зброї завжди хочеться побільше. Зараз звітують про те, що снаряди надходять – я вже місяць на навчанні, але з хлопцями спілкуюсь, і вони кажуть, що так, трохи гучніше стало. Напевно, щось зайшло насправді, і це приємно чути, особливо на тлі того, що знову ж таки росіяни змінюють тактику і знають, що ми отримаємо цю зброю рано чи пізно, і намагаються забрати якомога більше території до того моменту, поки ми її не отримали.

– А якщо порівнювати з початком повномасштабної війни, наскільки змінився ворог?

– На початку вторгнення пам’ятаєте, відео були: дрон летить, наші коригують і накривають їхні колони. Все, зараз ворог прогресує, в них дуже багато стало цих fpv-дронів, розвідники літають, скидають міни. Раніше дрон не міг долетіти до наших точок, якщо ми вище перебували, а зараз вони долітають без проблем. Російські fpv-дрони полюють на машини і на людей, і вже вдень не вийдеш. Ну як не вийдеш, треба перебігти десь так швидко. Тобто такого, щоби машиною поїхати на позиції, як, припустімо, це було на Миколаївському напрямку, коли іде обстріл, а ти їдеш і взагалі не страшно, дав газу та й приїхав – зараз вже такого нема, думаєш, запитуєш, чи небо чисте. Розвідники на великій висоті, і вони можуть скоригувати арту, тож якщо небо не чисте, ти вже розвертаєшся і починаєш кружляти, щоби вони не спалили, куди ти їдеш.

Ворог вчиться і копіює нас, до цього вони взагалі, мабуть, не знали, що таке дрони. Загалом наші ЗМІ і блогери намагаються змалювати російського солдата як такого собі Ваньку в лаптях, але я ж розумію, що це не так, зараз вони навчені. Ворога не можна ані недооцінювати, ані переоцінювати. Плюс за ці два роки досить сильно попрацювала російська пропаганда: якщо раніше це була просто "СВО" в них, то зараз вже лунають такі тези, що ми йдемо захищати свою батьківщину, і це вже більш небезпечно.

Ну, я не знаю, як сказати "батьківщину", – де їхня батьківщина, ідіть туди, там захищайте.

– А ви вже місяць тут?

– Так

– Відчувається певний дисонанс між мирним містом і позиціями?

– Дивіться, я себе краще почуваю там. Не знаю чому. Як вам сказати, там хлопці, там я з ними звик, це вже моя сім'я, я знаю там свої обов'язки, що мені робити. А тут купа машин, люди кудись їздять, ну і дивишся, думаєш, ніби й війни нема… Є різниця. Багато людей, які, коли я ішов по формі, зустрічали, казали: а можна я вам руку потисну. Я коли в Одесу приїжджав, теж зустрічалися люди, які дякували, але не так багато, як у Києві.

– І, дивлячись на хлопців, які могли би вам допомогти на фронті і які живуть своє життя, в них є родини, робота, захоплення, розумієш, що вас не замінять ні через 20, ні через 36 місяців – є відчуття такої несправедливості, напевно?

– Відчуття несправедливості є, так, бо в кожного є сім’я, діти, захоплення. Я вважаю, що обов'язок кожного чоловіка – йти захищати свою Батьківщину, свою родину. Якщо ти народився чоловіком, то будь ним до кінця. Я розумію, що страшно, але хіба буде краще, якщо, не дай боже, вони зайдуть сюди, прийдуть до кожного додому, виб'ють ногами двері?

Так, багатьох з тих, хто з перших днів там, вже й нема. Ми між з собою з хлопцями говоримо, що ротації не буде, ми тут до кінця, тож треба стояти і триматися. А там поміняють – не поміняють. Ну, не поміняють… Ну, значить, так і буде.

Деякі хлопці бояться, що їх уб’ють, вони не розуміють, що в армії є різні спеціальності і необов'язково тебе відправлять штурмувати позиції. Там потрібні механіки, зварювальники, інженери, будівельники. Не хочеш стріляти, прийди, скажи – хлопці, давайте я буду допомагати чимось іншим, ну хоч рити фортифікації.

Хлопці на нулі кажуть (мене ця фраза зачепила), що, мовляв, ми готові воювати, але ті, хто готовий воювати, закінчуються. Ми живемо на нулі 24/7, майже не виїжджаючи звідти, і якось справляємось, можна пристосуватися.

Хотів додати ще: хлопці, що хто надумає служити – ласкаво просимо до нас у 220 батальйон, 126-та бригада. У нас, якщо ти водій, то будеш водієм, якщо зварювальник – то зварювальником, кожен займається своїми обов'язками, ніхто, якщо ти зварювальником, не посадить тебе в танк.