Блог | Україна має право усунути загрозу з боку Білорусі, або Суверенітет держави не може бути щитом для агресії
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
НЕ НАПАД. НЕЙТРАЛІЗАЦІЯ ЗАГРОЗИ
Коли за кілька кілометрів від українського кордону стоїть військова техніка, яка виявляє цілі, коригує ракетні удари по українських містах і допомагає вбивати українських громадян, виникає просте питання: чи має Україна право усунути цю загрозу?
Відповідь очевидна: так.
І справа тут не в емоціях. Справа в міжнародному праві.
Стаття 51 Статуту ООН закріплює невід’ємне право держави на самооборону у випадку збройного нападу. Якщо певний військовий об’єкт бере безпосередню участь у забезпеченні ударів по території України, він стає законною військовою ціллю незалежно від того, де саме розташований.
Суверенітет держави не може бути щитом для агресії.
Якщо одна країна дозволяє використовувати свою територію для наведення ракет, розвідки цілей або забезпечення атак проти сусіда, вона не може одночасно вимагати абсолютної недоторканності цих об’єктів. Міжнародне право не створювалося для захисту агресора чи його співучасників.
Особливо цинічно виглядає ситуація, коли офіційний Мінськ намагається зобразити себе стороннім спостерігачем. Неможливо одночасно бути "нейтральним" і надавати власну територію для дій, які призводять до загибелі мирних людей у сусідній державі.
Президент України фактично озвучив максимально коректну позицію: приберіть загрозу самостійно. Якщо не приберете – Україна буде змушена забезпечити безпеку своїх громадян власними силами.
Це не ультиматум. Це попередження.
Кожна держава має не лише право, а й обов’язок захищати своїх громадян. Українська влада присягала захищати український народ, а не спостерігати, як з території сусідньої країни здійснюється підготовка нових ударів.
Тому якщо військовий об’єкт використовується для наведення ракет на Київ, Львів, Одесу, Харків чи будь-яке інше українське місто, питання полягає не в тому, чи має Україна право його знищити. Питання полягає в тому, чому цей об’єкт досі існує.
І найголовніше.
Країна, на території якої розміщено засоби забезпечення ударів по Україні, не має юридичних підстав розглядати їхню нейтралізацію як "напад" у класичному розумінні міжнародного права. Адже йдеться не про агресію проти держави як такої, не про захоплення території чи повалення влади, а про припинення конкретної воєнної загрози, яка використовується для здійснення атак.
У сучасному світі відповідальність несе не лише той, хто натискає кнопку запуску ракети. Відповідальність несе і той, хто надає майданчик, забезпечує наведення, розвідку та прикриття.
Інакше міжнародне право перетворилося б на абсурд, де можна безкарно допомагати вбивати сусіда, прикриваючись державним кордоном.
Україна нікому не загрожує. Україна захищається.
А право на захист власного народу завжди було і залишається вищим за право агресора або його спільників створювати смертельні загрози під прикриттям чужого прапора.
