Блог | Українські міста стали мішенями російських ракет, а світ досі слухає історії Путіна про "мир", "безпеку" і "захист людей"
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
КОЛИ ДИТИНА ПОМИРАЄ ПІД ЗАВАЛАМИ, ЧАС ДИПЛОМАТІЇ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ
У Києві загинула 29-річна Вероніка.
Вона бігла до укриття зі своїми двома маленькими синами.
Не командувала військами. Не ухвалювала державних рішень. Не брала участі у війні.
Вона просто намагалася врятувати своїх дітей.
російська ракета наздогнала її дорогою до укриття.
Один син вижив дивом. Інший опинився на операційному столі. Обидва хлопчики ще не знають, що матері більше немає.
У Дніпрі люди під завалами записували свої останні повідомлення рідним. Не політики. Не генерали. Не учасники бойових дій.
Звичайні сім’ї.
Вони в фізичних і психологічних прощалися з життям, тому що над ними лежали тонни бетону.
Сьогодні весь світ повинен поставити собі запитання, яке не потребує складних міжнародних консультацій.
Що відчуває дитина, затиснута під плитою?
Який біль переживає поранений хлопчик чи дівчинка, коли не може поворухнутися, коли закінчуються сили кричати, коли поруч гинуть найрідніші люди?
За що?
За що повинна помирати дитина у XXI столітті?
За чиї амбіції?
За чиї політичні розрахунки?
За чиї імперські фантазії?
Ці смерті мають конкретного винуватця.
володимир путін — убивця, який роками розповідає світові про "безпеку", "мир" і "захист людей".
Але після кожного його виступу в українських містах з’являються нові могили.
Після кожної його заяви рятувальники дістають з-під завалів нові тіла.
Після кожної його погрози українські матері ховають своїх дітей.
Саме тому світ повинен дивитися не на слова путіна, а на Київ, Дніпро, Харків, Одесу, Запоріжжя та десятки інших міст, які стали мішенями російських ракет.
Окреме питання сьогодні постає перед Дональдом Трампом.
Чи має він моральне право зупиняти допомогу, підтримувати путіна, чинити тиск на Україну, коли українські діти продовжують гинути під уламками будинків?
Чи має моральне право будь-хто вимагати поступок від держави, громадяни якої щоночі біжать до укриттів під звуки сирен?
Кожна затримка допомоги Україні має свою ціну.
Ця ціна вимірюється не доларами.
Вона вимірюється людськими життями.
Вона вимірюється кількістю дітей, які залишаються сиротами.
Вона вимірюється кількістю матерів, які не повертаються додому.
Вона вимірюється кількістю людей, які помирають під завалами, так і не дочекавшись порятунку.
Тому звернення українців сьогодні адресоване не дипломатичним кабінетам, а людській совісті.
До Організації Об’єднаних Націй.
До Конгресу Сполучених Штатів Америки.
До Європейського Союзу.
До кожного політика, який досі вважає, що час ще є.
Часу немає.
Для Вероніки він уже закінчився.
Для дітей, які загинули під уламками будинків, він уже закінчився.
Для сімей, які записували свої останні звернення з-під завалів, він уже закінчився.
Історія обов’язково поставить питання кожному, хто сьогодні має владу впливати на події.
Не про рейтинги.
Не про вибори.
Не про геополітику.
Вона запитає лише одне:
Що ви зробили, коли українські діти вмирали під російськими ракетами?
