Відморозив ноги та терпів побиття: українець потрапив у російський полон, рятуючи колегу, та розповів про тортури

Війна змінила життя кожної української сім'ї. В один день, 24 лютого відбулось те, що поділило все на "до" і "після" війни. Звичайні водії, офіціанти, ІТшники тощо взяли до рук зброю, хтось навіть уперше в житті, і пішли на захист рідної землі. Інші ж ризикували життям, щоб допомогти своїм співвітчизникам.

28-річний Сергій Василига до війни працював провідним спеціалістом у Міністерстві інфрастуктури. Вторгнення Росії застало його вдома вночі. Вже 27 лютого чоловік вирушив у село Копилів під Києвом рятувати свою колегу, яка залишилася там із дитиною. Навколо вже були російські війська й танки, але Сергій вирішив, що якщо проїхати не трасою, а сільськими дорогами, то він встигне вивезти їх у безпечне місце.

Однак дорогою він потрапив у полон до росіян. На узбіччі сільської дороги залишилася лише його перевернута синя "Таврія". Майже два місяці батьки Сергія розшукували його. Надію на те, що син живий, давала відсутність слідів крові всередині автомобіля. У соцмережах у групах часто з'являлися фото молодого чоловіка та синьої "Таврії" і прохання батьків про допомогу.

Кинувся допомогти співробітниці

Того дня, 27 лютого, Сергію Василизі зателефонувала знайома, з якою вони разом працювали. Вона розповіла, що біля села Копилів уже російські танки та стріляють, а вона там сама з дитиною. Сергій одразу зголосився допомогти.

Жінка попереджала, що це небезпечно, але молодик подумав, що зможе їх врятувати. Їхати він вирішив сільськими дорогами, а не трасою. Оскільки місцевості хлопець не знав, то ввімкнув навігатор. Дорогою листувався зі знайомою, уточнював, як треба їхати.

"До цього села залишалося всього кілометрів зо три. І тут на дорозі опинилися повалені дерева. Я подивився на карті, іншого шляху не було. Тому вирішив об'їхати перешкоду по краю поля. Після цього встиг проїхати метрів двісті, як назустріч мені виїхав БТР, у нього на борту була буква V. Я вийшов з машини, підняв руки і ліг на землю. Напевно, тільки це мене і врятувало, інакше вони розстріляли б на місці", – згадує Сергій.

Батько Сергія Микола Іванович каже, що в той момент, коли син опинився в руках росіян, він ніби щось відчув. Почав дзвонити синові, але той уже не відповідав.

Возили із собою, зняли взуття

Сергія російські солдати приклали автоматом до землі, вимагали документи, телефон. Побачили в телефоні навігатор і стали кричати, що він коригувальник. Потім затягли до себе в БТР і кудись повезли.

Розташування ворогів опинилося на околиці села Копилів. Спочатку Сергій був сам, а коли за кілька днів російські військові рушили, то по дорозі брали ще полонених. За словами Сергія, це були люди, які виїхали до Києва по продукти та поверталися назад.

Тиждень полонених українців окупанти возили з собою, зав'язали очі, руки. Клали їх на землю просто на полі. Росіяни рили окопи, поруч рвалися міни.

А одного разу всім українцям наказали зняти взуття. За кілька годин його повернули, сказали, що можна одягнути. Але зі зв'язаними руками та зав'язаними очима Сергій своїх черевиків відшукати не зміг.

Тож так і залишився без взуття. Ночі були холодні, доходило до 10 градусів морозу. Ступні замерзали. "Я вже погано міг ходити. Нас якось посадили в автобус. Незважаючи на те, що мене могли побити, я ліг на підлогу, бо ні стояти, ні сидіти вже не міг, ступні були відморожені. Їсти нам не давали. Якщо пощастить, то могли дати по кілька ковтків води і все", – розповідає Сергій.

Через тиждень Сергій з іншими полоненими опинилися на території РФ у Курську, у наметовому містечку російської військової поліції. Наступного дня їх оглянув лікар. Тільки тоді хлопець уперше побачив свої ноги, вони були розпухлими з виразками.

У курському СІЗО з українців знущаються

Спочатку Сергію призначили перев'язки, потім відправили до шпиталю. "Там уже ставили крапельниці, робили уколи. Операцію проводити не поспішали, тому що військові постійно збиралися забрати нас назад. Але зрештою зробили", – розповідає хлопець.

У Сергія відрізали частину ступні на одній нозі, пальці на іншій, частково обрізали п'яти. У самому шпиталі ставлення більшості медиків було нормальним. "Вони навіть намагалися нас підгодовувати, потай давали шоколадку, передали хрестик. По-людськи до нас ставилися", – зазначає Сергій.

Через тиждень Сергія забрали назад у наметове містечко, а потім відправили в СІЗО у тому самому Курську. Там для українських полонених було виділено цілий корпус.

"Нас там було багато, скільки саме – точно сказати не можу. Одних привозили, інших забирали. Там були і цивільні, і військові. Першого дня всіх, хто прибув, там допитують, б'ють і знущаються. Мене теж били, питали анкетні дані, чи служив я в АТО, чи був у ТРО, чи брав участь у Майдані. Після цього теж часто били, могли використовувати електрошокер.

У СІЗО був полонений, чи він мав стосунок до "Азова", чи Правого сектору, словом, до тих структур, на які росіяни болісно реагують. Його якось уранці забрали на допит, а повернули лише увечері. Він ледве дихав, у нього були зламані ребра. Але потім його начебто обміняли", – каже Сергій.

Батько не втрачав надії

Весь цей час батько продовжував шукати свого сина. Микола Іванович розповідає, що навіть через старого знайомого знайшов людину у Курську. Той на його прохання обійшов місцеві шпиталі, цікавився, чи немає там такого Сергія Василиги.

Але йому відповідали, що полонених у Курську нібито взагалі немає. Проте наші українці там є. Батьки мали надію побачити сина живим. Хоча поступово вона танула. Особливо коли після звільнення Київської області від російських загарбників стала відкриватися страшна правда про вбивства, тортури, зґвалтування мирних жителів, включно з маленькими дітьми.

Щойно знаходилася чергова братська могила вбитих росіянами українців, батько чекав, що там знайдуть тіло сина. "Хоча невідомість ще гірша, вона буквально мучила всіх нас. Я думав, а раптом його тіло зараз розтягують собаки та ворони", – переживав Микола Іванович.

Обмін відбувався на напівзруйнованому мосту

Про те, що його можуть обміняти Сергій не знав. Його також знемагала невідомість. Скільки часу йому належить провести в курському СІЗО, скільки побиття і тортур попереду.

"Я не міг нормально ходити, у мене була тільки одна милиця і доводилося важко. Коли нас вели на перев'язки, то я і ще двоє поранених у ноги відставали від своїх. І ось ми якось проходимо камеру, де стоїть конвой. Вони побачили нас, один росіянин забрав у мене милицю і каже пораненим: "Неси його, ви ж повинні допомагати один одному, ви ж брати". І пораненим довелося ще мене тягти".

Найбільше хлопця також мучила невідомість. Жодної інформації їм не давали, він не знав, що зараз відбувається в Україні, що з його рідними. Що більше часу минало, то менше залишалося надії на те, щоб повернутися додому. Дні минали, а нічого не мінялося.

Але одного разу Сергія взяли із камери на так звану примірку. Це коли полоненим видають поміряти якийсь старий цивільний одяг. Тоді він і зрозумів, що його вже готують на обмін. Також питали, чи немає у нього квитанцій. Їх видавали в перший день тим, у кого були якісь цінні речі – каблучка, хрестик – їх забирали на зберігання.

"Обмінювали нас на напівзруйнованому мосту. З обох боків йшли представники з білими прапорами. З мого боку нас було людей 10-12, а з того – менше. Ймовірно тому, що серед українців було багато поранених. Лікарі наполягали на тому, щоби поранених, яким реабілітація планувалась рік і більше, відправляли додому до рідних", – говорить Сергій.

Зараз Сергій мріє лише про одне – скоріше стати на ноги та повернутися на роботу. Лікарі провели йому пластичну операцію, шкірою закрили поранені п'яти. Рани гояться, хоч і повільно. Волонтери допомогли зі спеціальним взуттям, він трішки може ходити. І головне, що зараз він удома, зі своїми рідними.

Публікацію підготовлено в межах проєкту "Ми з України!", ініційованого Національною спілкою журналістів України.