Відео дня
Усі 22 місяці, які я пробув у російському полоні, підтримувала лише віра в те, що мене обміняють. Історія бойового медика з Маріуполя
До вторгнення Росії в Україну Володимир займався ремонтами та будівництвом. У 2014-му році був змушений виїхати з Донецька через бойові дії та окупацію. Переїхав до Маріуполя, одружився там і продовжив працювати на будівництві та в логістиці. Каже, з часом прийшов до того, що треба робити навколишній світ безпечнішим. Спробував себе у гуманітарному розмінуванні – розмінуванні фермерських земель, сільськогосподарських земель для безпечної роботи фермерів.
У цій сфері за два роки "доріс" до керівника гуманітарного розмінування. А потім почалося повномасштабне вторгнення. Володимир розповів OBOZ.UA, як став бойовим медиком у лавах ТрО, про окупацію Маріуполя, російський полон, із якими труднощами зіткнувся після звільнення та чому упевнений – забувати про тих, хто досі в полоні, не можна.
Маріуполь до такої облоги не був готовий
Під час навчання гуманітарного розмінування я проходив курси надання домедичної допомоги – це стабілізація під час критичної кровотечі, травми, пов'язані з вибухово-уламковими ураженнями тощо. І після початку повномасштабного вторгнення, маючи такий досвід та знання, я вирішив допомагати людям.
Ми з дружиною, маючи певний досвід перебування у прифронтовому місті в 14-му році, розуміли, що колись це почнеться, і були готовими. У нас була зібрана "тривожна валіза", документи, гроші, коштовності. Швидко зібралися, я з дітьми відвіз її до невеличкого містечка в Запорізької області. Чомусь був впевнений у тому, що вони там будуть у більшій безпеці. Ніхто з нас і думки не мав, що з півдня посуне така орда.
Відвіз їх і потім повернувся до Маріуполя. Картина дуже цікавою була: на виїзд із Маріуполя майже безперервна колона автівок, дуже багато, а у зворотному напрямку – окрім мене, може, ще три-чотири автівки.
Приїхав, знайшов інформацію і вступив до лав ТрО. Був призначений на посаду старшого бойового медика стрілецької роти. І працювали, робили свою справу.
Зараз багато інформації щодо Маріуполя, і буває, вона відрізняється дуже суттєво. Я бачив, що порівняно з окупаційними загарбниками у нас було до 7 тисяч людей. Чомусь ніхто не підготувався, не було завезено в достатній кількості боєкомплекту, артилерії, мінометів і так далі. Що стосується тероборони, окрім стрілецької зброї, майже не було нічого. Через це ми були приєднані підрозділами до інших структур – до прикордонників, нацгвардійців, "Азову", морпіхів тощо.
Місто до такої облоги не було готове абсолютно. Знову ж таки, не було запасів палива, їжі. Я вважаю, що кожна людина, яка стала на захист Маріуполя, заслуговує на найвищу пошану, це дійсно подвиг. Знаючи, що ти в повній облозі, силами, які переважають до п'яти разів, не маючи взагалі нічого – чиниш опір і, порівнюючи втрати, досить успішно.
Ми не виходили з Маріуполя, нас оточили. Ми були приряджені до військового шпиталю, який розташовувався на заводі Ілліча. Після того як Росія обстріляла його з авіації, було знищено вщент корпус реанімації, пошкоджено інші будівлі. Після цього керівництво шпиталю ухвалило рішення виходити на заводи. Частина персоналу та приряджених підрозділів поїхали на "Азовсталь", а частина, у тому числі й наш підрозділ, – на завод Ілліча.
Перебуваючи на заводі, надавали допомогу пораненим, робили операції. Це найкращі люди, яких я коли-небудь бачив: у тих умовах продовжувати рятувати поранених – це щось неймовірне.
Декілька локацій ми змінили, ми відступали на території заводу все далі й далі, і все це за умов відсутності їжі та ліків. Було декілька спроб прориву, після останньої невдалої спроби з 11 на 12 квітня командування ухвалило рішення про здачу в полон. У тих умовах це був шанс для того, аби вижити.
У полоні я пробув 22 місяці
Я пообіцяв дружині, пообіцяв дітям і собі, що я обов'язково повернусь. У нас так у родині заведено – якщо хлопчик обіцяє, то він мусить виконувати свої обіцянки.
У полоні найгіршою для мене була відсутність інформації – я не знав, де моя родина. Останній раз ми зв'язувалися 12 березня, а коли ти не знаєш, що з твоїми рідними, це дуже демотивує.
У мене ще була більш-менш лайтова ситуація, тобто я хоча б знав, що вони виїхали з зони бойових дій, що в них усе гаразд. А зі мною були хлопці, які дійсно дуже сильно "загрібали" себе. Людина, яка була зі мною в камері, у нього була вагітна дружина. На момент початку повномасштабного вторгнення був 2-3 місяць вагітності. І протягом року, як він перебував у полоні, він не знав, вижили вони чи ні, чи народилася дитина, що з ними взагалі. Цей хлопець був готовий накласти на себе руки. Звісно, ми спілкувалися і підтримували один одного.
За ці 22 місяці я був у колоніях, де було відносно лайтово, можна було трохи спілкуватися між собою, пересуватися по камері, трошки робити фізичні вправи, читати книжки. А в Мордовії, куди нас через рік перевезли, не можна було взагалі нічого. Можна було тільки стояти й співати їхні недолугі пісні. Не можна було ані спілкуватися, ані пересуватися, навіть ходити в туалет не можна було. Катували, морили голодом, не надавали медичної допомоги. Я так розумію, у них була вказівка з самого верху зробити так, щоб ми максимально були неготовими для подальшого спротиву після звільнення.
Те, що я був медиком і мав би перебувати під захистом низки міжнародних конвенцій, їх абсолютно не цікавило. Навіть більше, таке саме "цікаве ставлення", яке я відчував на собі, було до артилеристів, танкістів, снайперів. Ну й до медиків: "Аааа, так ти медик, бандеровець" і понеслась. Хоча де вони там тих бандерівців бачили... вони просякнуті просто повністю цим телевізором.
До того, як я потрапив у полон і побував на території Росії, я чомусь був упевнений у тому, що є деякий відсоток більш-менш адекватних людей в тій Росії, які розуміють, що це все маячня, що їм там розказують. "8 років домбілі бомбас", – оце все, а побувши там, я зрозумів, що вони всі кончені. Вони просто повністю впевнені в тому, що нас не має існувати. У цій війні або ми, або вони.
Весь час, який я пробув у полоні, я вірив, що обмін станеться. Ця віра й підтримувала. Тому що, якщо ти зневіряєшся, це дуже швидко зламає. Дружина знала, що я в полоні, й весь цей час у неї тут була окрема війна. Вона всі можливі інстанції оббігала, усюди подавала заявки. Нам дуже пощастило, що чомусь я майже одразу опинився у списках полонених.
А емоції, які були одразу після обміну, мені навіть важко із чимось порівняти. Потім дуже швидко, що було неочікувано, поновив усі документи. А от з подальшим лікуванням було важко... Я звільнився зі служби, із цими папірцями, це було нереально. Вирішив, що пролікуюся за власний кошт. Будемо щось робити далі. Єдине... знаєте, є такий синдром того, хто вижив: чому я, чому не вони й так далі. У російському полоні, в тому пеклі, й надалі залишаються дуже багато класних, відвертих, добрих хлопців і дівчат.
Дуже хочу, аби вони всі повернулися. І завжди буду про це говорити. Я був свідком випадків, коли люди просто не витримували, їх або забивали, або закатовували, або вони самі здавалися. Чим більше часу вони залишаються в полоні, тим важче...