Як колишні ресторатори, айтішники, СММщики під час війни годують та рятують українців

Фонд Rescue Now з початку війни займається евакуацією людей із гарячих точок Харківщини, Донеччини, Луганщини. Волонтери вивозять дітей, пенсіонерів, людей з інклюзією власними автомобілями, допомагають влаштуватися на новому місці. Також розвозять гуманітарну допомогу та хліб у ті райони, де мешканці залишилися без можливості купити продукти. Усі вони до війни мали свій бізнес, реалізовували проєкти, працювали, навчалися.

Але 24 лютого їхнє життя змінилося, тепер вони рятують звичайних українців.

Один із засновників фонду Віталій Бандура розповів OBOZREVATEL про те, як вони, ризикуючи життям, рятують людей і про те, чим займеться фонд у найближчому майбутньому.

– Віталію, скільки людей зараз працює у вашому фонді, хто вони?

– Півтора тижня тому я дивився актуальну статистику, у нас працювало 202 особи. Зараз, гадаю, більше. Це абсолютно різні люди. Спочатку це були друзі, потім друзі друзів тощо. Серед них є маркетологи, актори, підприємці, ресторатори, програмісти, СММщики. Дуже широкий спектр. У якусь мить ми зрозуміли, що у нас дуже багато підприємців, і це наша сильна сторона. Тому що це люди, які знають, що таке проєкти, як їх реалізовувати. Знають, що таке відповідальність. Ми проаналізували і дійшли висновку, що саме це дозволило нам так сильно вирости і багато зробити за такий короткий проміжок часу.

Такий волонтер приходить у фонд та закриває собою окремий процес. Наприклад, йому кажуть: ось зараз треба терміново евакуювати людину, але вона не ходить, тому їй потрібна окрема машина, ноші. Волонтер каже: "Добре". На перших тижнях війни у нас жодних нош не було. Було покривало, окрема машина, де складали сидіння. Чотири волонтери виносять бабусю на покривалі, укладають у машину й везуть куди треба.

Після цього цей волонтер починає покращувати процес – добувати ноші, організовувати транспорт тощо. Зараз це повноцінний департамент, у якого вже є ноші, машини, в які зручно заносити ці ноші та зручно перевозити. Процес покращився, бо підприємець взявся за нього та все організував. За 100 днів евакуювали 400 людей з інклюзією.

Це наш сильний бік, у нас працюють люди, які приймають швидкі рішення.

– Ці люди продовжують працювати, займатися своєю справою під час війни?

– Здебільшого ні. Їхні проєкти на паузі. Наприклад, така історія у мене та у моїх двох партнерів, з якими ми стартували. І така сама історія у хлопців-волонтерів. Їхні особисті проєкти зупинились, або там, де вони працювали, немає зараз роботи. Лише в деяких залишилася робота, тому вони виділяють вільний час.

– Вони всі перебувають в Україні, не виїхали?

– Для нас важливо, щоб наші хлопці, які працюють з нами віддалено, були у безпеці. Це психологічний чинник. Людині, яка перебуває у небезпечному середовищі, дуже складно сприймати інформацію, організовувати процес. Тому що в нього в такому становищі швидше спрацьовує функція виживання.

А такі речі як організувати роботу, налаштувати процес не входять у функцію виживання. Це важко робити, коли ти перебуваєш під обстрілами. Тому ми намагаємося, щоб наші процесні люди перебували в безпеці, а в якій вони країні – не має значення. Здебільшого всі зараз в Україні. Є кілька людей, які працюють віддалено у Вільнюсі, у Німеччині.

– Звідки та як до вас надходить інформація, що потрібно когось евакуювати? Це дзвонять родичі чи самі люди звертаються?

– У нас у кол-центрі працює 60 людей. Плюс є Instagram, Facebook, куди люди також активно пишуть. Зараз ми евакуюємо здебільшого Донбас, виходить по 130-400 людей на день. Здебільшого надходить інформація від людей звідти. Буває, повідомляє сільський голова, з яким вдалося налагодити контакт. Наш номер телефону дуже швидко розходиться між людьми, які потребують допомоги.

– А родичі просять вивезти, наприклад, батьків чи допомогти їм із їжею?

– Так, таке теж часто буває. Буває, пишуть: "А можете привезти моїм родичам гуманітарку, я заплачу?" Хлопці із Харкова на таке реагують гостро. Тобто ти поїхав до Львова, а ми твоїй мамі возитимемо гуманітарку? Якщо людина дійсно не може вийти в магазин, то, звичайно, завеземо, але платити не треба. За час війни ми вже доставили продукти 48 000 людей. Всі охочі можуть переказати гроші на рахунок фонду, що є на сайті.

– А бувають такі випадки, коли просять "нагодуйте моїх родичів похилого віку, але забирати я їх не хочу"?

– Ні, такого не пам'ятаю. Зазвичай самі люди похилого віку просто не хочуть їхати. Зараз триває евакуація з Донбасу, де справді біда. Або на деокупованій території, де нічого немає, бо туди давно не завозилася гуманітарна допомога, магазини зачинені. Коли йшов активний обстріл у Харкові, просили людей виїхати, але літні родичі відмовлялися.

Це навіть був цілий челендж у нашого кол-центру, над яким вони працювали, у тому числі і з психологами. Ми маємо таку практику, коли хлопці раз на тиждень проходять групову терапію з психологом. Там вони розбирають і таку проблему – як умовити людину евакуюватися. Ось він уже зателефонував і погодився виїхати, а потім каже: та ні, я таки залишусь, тут мій дім. І наші волонтери починають долучатись, умовляють, кажуть, що у вас все-таки не безпечно, давайте ми вас евакуюємо.

– Чи вдається їх умовити?

– Так, вдається. Я статистику не знаю, але точно вдається, хлопці активно у цьому напрямі працюють. Їхня мотивація говорить про те, що вдається.

– Що переважно людей утримує там – будинок, земля, прив'язаність до дому?

– Я можу висловити лише свої гіпотези. Тому що люди можуть казати, що я не хочу виїжджати, бо там мій дім. А за цим усім криється багато всього. Моя гіпотеза: для когось це страх "куди я поїду", "мене ніхто не чекає". "А на що я житиму, якщо в мене закінчаться гроші, як я там харчуватимуся? Тут у мене хоча б є льох і сусіди".

У когось це страх, що він зараз виїде, а його дорогою вб'ють. Особливо раніше таке було. Але найчастіше вони міркують: та мені все одно, я у себе вдома, помру тут і нікуди не їхатиму.

– А після того, як людей вивезли, існує якийсь ланцюжок їхнього подальшого перебування? Їх же не вивезли й залишили на вокзалі? Як ви їх влаштовуєте? Адже основний аргумент у людей, які не хочуть залишати небезпечні місця, – а куди я поїду, кому я потрібен?

– Так, ланцюжок побудований. Спочатку просимо, щоб вони самі знаходили, куди їм їхати. Хлопці з кол-центру кажуть спитати у родичів, може, у них хтось є, хто їх прийме. Зазвичай люди з інклюзією їдуть до рідних, які їх уже влаштовують. Але буває всяке. Тому в нас формується такий департамент, де волонтери цілеспрямовано щодня займаються пошуком житла для таких людей. Вони шукають житло на короткий термін, на довгий термін, звісно, безкоштовно.

Тому з цим аргументом – та кому я потрібен – ми працюємо. Ми почали цим займатися, бо був такий запит. Ніде жити, добре, давайте шукати, де вам жити, головне, щоб ви поїхали з цієї території.

– Ви їздите зараз у такі гарячі точки – Бахмут, Слов'янськ, Сєвєродонецьк… Чи доводилося вашим хлопцям потрапляти під обстріл, виникали гострі ситуації?

– Слава богу, поранений ніхто не був, але гострих ситуацій багато. Але ми намагаємося у випадку, якщо їхати треба в дуже гарячу точку, яка частково окупована, чи є ризик, що там ось-ось щось почнеться, то радимося з військовими – чи можна туди їхати? Вони відповідають: можна, але з вами поїде наша людина, вона вас проведе. Були випадки, коли волонтери привезли гуманітарну допомогу, стоять та спілкуються з військовими, а тут надходить повідомлення, що сюди щось летить. І всі по машинах та в розсипну. Таке часто буває.

Але у нас чіткі правила: навіть якщо ми їдемо в гарячі точки, все одно безпека наших людей понад усе. Якщо ми бездумно сунемося і нас уб'ють, то ми вже не зможемо допомогти нікому. Адже наше головне завдання – допомогти якомога більшій кількості людей.

– Чи були такі випадки, коли волонтери, водії потрапляли в такі гострі ситуації, що потім відмовлялися їхати кудись після таких переживань?

– Таких випадків, що когось мало не вбили, у нас не було. Але, можливо, я чогось не знаю. Волонтери, водії можуть відмовлятися від співпраці з різних причин. Люди міняють ситуацію, хтось трохи допоміг, а потім каже все, більше не можу. Думаю, у волонтерів у департаменті транспорту багато усіляких історій. І не лише про водіїв. І про людей із сільрад, які відмовляються приймати гуманітарку, бо не хочуть складати списки і все це розвозити. Хоча люди там без продуктів сидять, але вони не хочуть возитися.

– Як зараз люди живуть на тих територіях у Донецькій та Луганській області, яким ви возите гуманітарну допомогу? Що в них за обстановка?

– Мені важко зрозуміти їхні почуття, я не був на їхньому місці. Але ж є такий момент. Це було на Донеччині якраз, на евакуаційний автобус записалося ввечері осіб 30. А вранці залишилося лише три. Усі передумали, бо в них давно не було води, а тут щось відремонтували та воду дали. І вони вирішили не їхати.

Мій партнер їздив до Сєвєродонецька і потім розповідав. Там люди живуть, сім'ї із дітьми. Вони вже півтора місяця в підвалі. Їжу готують на єдиній плитці, що працює на бензині. Вони вийшли з підвалу, всі замурзані. Він якраз вивантажив усю гуманітарку, автобус вільний. Він їм каже: сідайте, поїхали. А вони не хочуть. Там вони нічого не мають – ні зв'язку, ні води, ні їжі. Але не їдуть. Як вони зараз там, мені страшно уявити, ми вже не можемо туди поїхати.

– Які ваші плани на майбутнє? Ось закінчиться війна, що далі буде із вашим фондом?

– У нас дуже багато планів. Я вже казав, що у фонді працює багато підприємців. Ось я, Мишко та Ігор – ми всі троє засновники фонду, підприємці.

У Мишка ресторани в Харкові. У Ігоря школа акторської майстерності, до війни робив проєкт із масажем, уже готувався запускати. Я запустив мобільний додаток і був на етапі фандрейзингу.

Тому бізнесова амбіція у команді є. Наразі ми на етапі, коли заробляємо свою репутацію тим, що працюємо прозоро, робимо публічну звітність. Ця репутація – фундамент, який дозволить нам розвивати наш фонд. Навіть якщо війна закінчиться, наш фонд не закриється, ми зможемо допомагати ще щонайменше років 10-20.

Відмінність нашого фонду від інших аналогічних у тому, що ми працюємо на енергії радості. Я спілкувався з хлопцями, які працюють з іншими волонтерськими та благодійними організаціями, і вони наголошували на цьому. Говорили, що інші працюють на енергії якогось розпачу, горя, а ви на енергії радості.

І в нас з'явилася думка, що це потрібно якось реалізувати. Фонд має стати інкубатором для людей, котрі прийшли сюди волонтерити. Наприклад, хтось вів сторінку в Instagram, а зараз займається департаментом транспорту. Це зовсім інший досвід. Люди приходять сюди і набувають досвіду, який надалі дозволить їм запускати та реалізовувати проєкти.

Насправді інкубатор у нас уже є, зараз його потрібно структурувати та запакувати. А далі створимо акселератор соціального підприємництва. У нас усе для цього є – маркетингова, управлінська частина, фандрейзинг, фінансові навички – щоб допомагати проєктам вирости та вийти на ринок, заробляти та нести соціальну місію. Хоча для багатьох слово "соціальний" означає неприбутковий. Але це не так.

– Ви вже для себе визначили, які це можуть бути проєкти?

– Ми поки визначили, що це проєкти із соціальним аспектом. Наприклад, партнер має ресторан, де працюють люди з ментальною інвалідністю. Це коли у бізнес одразу закладається соціальна модель.

Або створюється мобільний додаток, але частина прибутку йтиме на соціальні проєкти, для людей, які самі собі не можуть допомогти.

Це як у якийсь момент усі та бізнес стали екологічними: менше використовують пластику, сортують сміття. Я думаю, що будь-який бізнес ще має бути соціальним.

Ми не чекаємо на закінчення війни. Фактично інкубатор у нас уже є і люди, які працюють у фонді, вже його пройшли. Вони бачили, як проводяться групові зустрічі, за якою методикою ми працюємо, як працює проєктна група "від ідеї до результату", здобули купу навичок. Тепер наша мета – запакувати все це. І потім запустимо акселератор. Наша мета – випустити з його допомогою перші проєкти вже найближчими місяцями.

Підтримати наш фонд можна тут. Ми завжди раді партнерствам із бізнесами, щоб стати постійним донором фонду – пишіть на [email protected]. Також запрошуємо підписатися на Instagram, де розповідаємо про команду та звітуємо про діяльність.

Публікацію підготовлено в межах проєкту "Ми з України!", ініційованого Національною спілкою журналістів України.