"Якби потрібно було рятувати всіх, знову підірвали би дамбу": жителі Київщини про виживання і наслідки окупації

8 хвилин
15,4 т.
'Якби потрібно було рятувати всіх, знову підірвали би дамбу': жителі Київщини про виживання і наслідки окупації

Сотий ранок української визвольної війни. Надворі починається літня спека, порятунку від якої можна шукати лише біля води. Полісся потроху оговтується від окупації, проте на дорозі все ще стоять блокпости.

Відео дня

Населені пункти за Лютежем, селищем у Вишгородському районі Київської області, досі нагадують про два місяці російської окупації. На узбіччях видно темні плями від пропаленої техніки. В деяких таких купах пилу, сажі та металу можна знайти коробки від розірваного БК чи нерозірвані бомби ВОГу.

У місцях боїв досі лежать уламки снарядів

Попри небезпеку розтяжок та протипіхотних мін, місцеві жителі пасуть на полях корів та самі ходять ними. На городах пораються господарі будинків.

Тут можна було б скопіювати першу главу "Володаря перснів", у якому розповідають про хобітів. Проте українці не міфічні створіння, а не маленькі й поготів. Це цілком реальні та хазяйновиті люди.

Дорога за Лютежем – пряма та нещодавно заасфальтована – поступово змінюється на полотно, всіяне ямками. Де-не-де видно скелети і пусті вікна розбомблених чужих осель. Вони трагічно біліють серед зелені та літніх фарб. Біля парканів червоніють маки та видніються фіолетові кульки декоративної цибулі. Повз усе це ходять у своїх справах люди.

А шлях пролягає у сторону села Сукачі. Там розташовані штучні ставки Хелсі Фудс. В часи окупації їхні рибалки рятували людей, які опинилися в заручниках у росіян.

Біля одного зі ставків стоять дві вантажівки з цистернами та підйомний кран. Навколо ходять два чоловіки, спілкуються з тими, хто стоїть у ставку.

Місцеві рибалки рятували людей під час окупації

Чотири рибалки стоять по коліно у воді. Вони і є працівниками цієї компанії. Виловлюють рибу зі штучних ставків і скаржаться на лелек, які цю рибу крадуть, але птахів не лякають – погана прикмета.

Чоловіки щойно виловили величезну сітку судака. Хоча на сітку вона не схожа. Радше величезна за розмірами авоська, в якій підстрибує та блищить на сонці їхній улов. Набравши риби, вони звичайними плетеними кошиками згрібають її та викидають у ковш, чи чашу крана, який піднімає рибу до великої цистерни із водою.

І так разів чотири. Час від часу вони виходять на берег та заповнюють документи про вилов. Вже потім, як справу зроблено, йдуть говорити.

Олександр з іншими жителями ловили для місцевих рибу

У дні окупації вони сітками виловлювали рибу й несли її місцевим. Олександр, один з рибалок, каже, що іноді і риби не вистачало, бо людей було багато: "Я жив весь час у селі. Сам катувань не бачив, але люди розповідали і про вбивства, і про викрадення. За Іванковим багато машин розстріляли. Російські солдати як прийшли до нас, так відразу почали шукати поліцейських, пожежників та атовців. Наш сусід-пожежник відмовився із ними співпрацювати".

У перший день війни чоловік хотів вийти на роботу. Його начальник відмовив: "Наші війська відійшли, а ці зайшли. Почалися обстріли. Знищило будинки двох моїх колег".

Він додав, що російські гради та танки стояли прямісінько у дворах – за живим щитом.

"Вони коли тікали, то згребли все – шкільні автобуси та автомобілі. У них вантажили накрадені побутові прилади, речі та коштовності. Вони на газові плити ставили електричні чайники та не могли зрозуміти, як працює звичайна для нас мікрохвильова піч. Ми досі не можемо зрозуміти – як таке можна не знати", – розповів чоловік.

Його колега Анатолій Якименко додав, що росіяни намагались його розстріляти: "Я їхав на роботу, і там, у Запрудці, побачив їхній БТР. Чи вони попереджали, чи що, але розстріляли мою машину. Стояли два танки біля окружної. То буряти, чи якути були, не знаю, але були вони неадекватні. Чи горілочку вживали, хтозна. Двох дівчат зґвалтували. Одна захворіла, але вже все добре".

У мародерстві росіяни були дуже настирливі – хоч би який замок стояв, вони виламували двері.

"Сусідка в перший день поїхала в столицю, а на двері повісила дуже потужний замок. Вони його відкрити не змогли. Проте пішли шукати ще виходи. Знайшли і все винесли. Вони вкрали труси ношені, подушки, мішок цукру", – додав Анатолій.

Росіяни розстрілювали з танків будинки тих, хто їм не подобався

У цей час над ним пролетів лелека. Велетенський білий птах не захотів парити в повітрі, тому просто брьохнувся своїми довгими ногами у воду.

А ми на машині вирушили далі і заблукали. Зупинились під вщент розбитим будинком з порожніми вікнами, вибитими вибухом. У цьому селі стояла тиша. Навіть собаки, які вже мали почати лемент, не гавкали. А за десять хвилин до будинку під’їхали високий та огрядний чоловік зі своїм сином. Розповів, як у його оселю влучив снаряд, як вони жили у погребі та зараз мешкають у гаражі, і про те, як місцеві вкрали одну з деталей танка.

Росіяни бомбили домівки місцевих жителів

"Ми ще спочатку їхні переміщення знімали на відео. Але росіяни в нас тільки автівки цілі забрали. Он, сусідська фура стоїть – дім все, а вона стоїть. А он сусідський бус – у нього влетіло. Росіяни до нас не заходили, але їхні літаки та гелікоптери літали та бомбили. Скидали на нас такі бомби, які розривались у повітрі, падали, як салют, і починали палати. Ми їх водою гасили, а для цієї речовини вода наче бензин", – розповів місцевий житель.

Усі два місяці росіяни перевіряли телефони місцевих жителів. Шукали відео з розташуванням російської техніки.

"Наші чоловіки якось дістали планшет від російського танку. А ті просто злякалися, бо без тієї частини танк не може нічого", – розказавши це, він пішов у справах.

А ми рушили в сторону Демидова – селища Вишгородського району. Поруч з ним дамба, яка стримувала Ірпінь. 25 лютого ЗСУ підірвали її, щоб зупинити російських загарбників. Після вибуху річка розлилася та затопила Козаровичі та Демидів. Воду не відкачали й досі. Місцеві жителі кажуть, що платять за дизельне паливо водокачки з власних кишень, а як вона зупиняється, то рівень води піднімається дуже швидко.

Вулиці населених пунктів досі під водою

На деяких вулицях утворилися болота та величезні калюжі. В них ходять лелеки та ловлять жаб, які вже оселилися там. Цього року і птахів, і жаб дуже багато. Журавлі не бояться людей, але не йдуть до рук. Просто повільно ходять серед будинків та величезних калюж, над якими пораються люди.

Чим ближче до новоутворених боліт, тим більше смороду, бо підтопило не тільки городи, а й погреби з їжею та вигрібні ями. Біля одного з таких озер стоять чотири будинки різного ступеня підтоплення. На одному з подвір'їв злісно виють хаски, попереджаючи чужих. На собак лається бабуся у синьому кожусі. Каже, не пси, а вовки.

До бабусі підійшла жінка в чорному вбранні. Це 60-річна жителька Демидова Валентина.

''Якби потрібно було рятувати всіх, знову підірвали би дамбу'': жителі Київщини про виживання і наслідки окупації

Жінка прожила в цьому селі все життя. Має двох синів, ветеранів АТО. Вона кличе у свій двір, аби показати наслідки руйнувань та влучення снарядів.

"Я би ту дамбу знов підірвала, якби треба було рятувати всіх", – каже.

Валентина крізь сльози розповідає, як росіяни оселилися в її будинку. Взагалі вони, зайшовши в село, намагались спілкуватися з місцевими жителями. Демидівці ставили одне питання: "Нащо прийшли".

Селища на Київщині постраждали від підриву дамби

"Вони стояли на початку нашої вулиці. Там один був, десь років 19 йому. Він побачив мою маму, питає, чи принести нам їжі. Ми відмовились. Я його питаю: "Ви навіщо сюди прийшли? Ми без вас жили добре", а він відповів "У меня на Украине погиб дедушка. Мы же были когда-то братьями. Мы будем убивать только бандеровцев", а в самого аж зуби заскрипіли. І показав мені, що бандерівці ці там, за пагорбом", – розповідає свою історію війни Валентина.

У жінки типовий український двір – забетонований в’їзд до сараю, клітка, в якій невдоволено в’ється великий чорний пес, а також курятник та квіти під вікнами. Проте замість аромату квітів у дворі тхне мертвою водою та гнилою землею.

"Я тут живу вже 60 років. Мою родину переселили з маленького села Бірки, коли створювали Київське море. Будинок звів мій батько. Моя родина була переселенцями з села Бірки. Коли почалася війна, нас бомбили літаками та вертольотами. Потім вимкнули газ, світло та воду. Поки не затопило погріб, ховалися там. Ці ж паразити обстрілювали нас постійно. Шифер побило. Тепер у моїй хаті стоять миски, бо як починається дощ, то зі стелі ллється вода. Вчорашній дощ нас теж затопив. Я покажу, ходімо", – розповідає і проводить до будинку.

Окупанти розстрілювали будинки місцевих

Сіни її дому прибрані. Незважаючи на руйнування та підтоплення, зроблено скромний ремонт. На підлозі – ковдри. Весь вигляд псує величезна тріщина, яка утворилася від вибуху, та вигнута блакитна газова труба. Потріскана стеля з пластикової вагонки прогнулася і лопнула, повиснувши довгими скибками.

"У моє подвір’я тільки чотири (снаряди. – Ред) впало – два розірвалися, а два ні", – говорить вона.

Селища на Київщині частково досі затоплені

Вести туди, де лежать нерозірвані снаряди, Валентина відмовилася. Натомість веде за двір, де був її город та сад. Позаду двору, просто у воді, ростуть груші та яблука. Там, де води нема, зеленіє та готується дати врожай полуниця. Біля дому стоїть клітка із сірим кроликом – він єдиний залишився. Всі інші втопилися.

Вирішили затопити село, бо вирахували, звідки в Україну йдуть росіяни

"Наші кажуть: "Вони йдуть з Білорусі на нас. Давайте ми зірвемо цю дамбу, вода розіллється і не пустить їх далі", – згадує жінка.

Вода почала прибувати швидко й принесла із собою чимало руйнувань.

"У мене втопилися всі кролики, залишився один. Кури виявилися більш витривалими. А затопило все – малину, картоплю, цибулю, груші. Щоб я не померла з голоду – сусіди виділили невеличкий клаптик землі", – розповідає Валентина.

На території домогосподарств досі знаходять снаряди

Жінка поки що не отримала допомоги від держави. Ходила до сільголови, але все марно. Встановити Дію вона не може, бо не має смартфона.

Коли ми попрощалися, вже вечоріло. Валентина залишилась у Демидові, а машина червоного кольору рушила в бік столиці, врятованої завдяки мужності звичайних людей. За дві години температура повітря опустилася, налетіли комарі та заквакали жаби. На Київщину прийшла мирна ніч.