Наша найбільша і найважча війна ще попереду

2 хвилини
49,0 т.
Наша найбільша і найважча війна ще попереду

- Антон, а говорят, что вы в Ирпене были. А скажите, вот правду говорят о том, что там делали русские?

- Був. Що саме вас цікавить? Яку саме правду?

- Ну, что людей убивали. В Ирпене и Буче. Просто понимаете, говорят, что не все понятно. Что могла быть инсценировка. Даже американские специалисты так говорят.

Я дивився на неї - пані поважного віку, з вищою освітою, я добре її знав і вона мене - і розумів, що такий момент в моєму житті мав настати.

Коли очевидне потрібно буде доводити.

Коли маячню доведеться не просто розвінчувати, а тримати себе в руках, казати собі "спокійно", стискати до болю щелепи і видихати повітря через ніс.

Відео дня

Я довго говорив.

Все те, що я не хочу писати.

Я розповідав. Змальовував.

Рівним голосом.

Недовго, наскільки вистачило сил, але, як мені здавалося, влучно.

Вона кліпала очима, відкривала рота і дихала через нього.

-… а потім на їхню вулицю заїхав російський танк, повернув башту і вистрілив прямо в будинок. Її поховали там же, у дворі. Бачив її могилу.

- Ну… ужас. Но все же, не могли как-то танк спровоцировать? Ну, как так, что он просто выстрелил в дом? Зачем?

- Спровоцировать…

Це мало статися і це не остання моя така розмова зі співгромадянами.

Але це не найдикіший випадок.

Ми з Андрієм Півнем підібрали їх на одній з вулиць Ірпеня - чоловік, жінка і мала дитина.

Вони йшли пішки до Романівки з-під обстрілів і радо погодились підсісти в наше авто.

Дорогою розговорилися:

- Куди далі? В Києві родичі є?

- Ні, немає. Поїдемо, мабуть, в Прилуки. - сказав чоловік.

- … В смислі, в Прилуки??? З Ірпеня та в Прилуки??? Ви в курсі, що там зараз? - синхронно отетеріли ми. - Може таки на Захід? Волонтери приймуть, розселять, там безпечно.

- Так а шо? Там, де окупація, вже все спокійно, людям он в Мелітополі вже світло дали. Спокійно живуть. Все буде нормально.

Я стис кермо і здалося, що почув, як зарипів пластик.

Ми висадили цю родину на Романіці і єдине, кого мені було шкода - це дитину.

Коли закрилися дверцята, я зірвався з місця з вереском шин, втискаючи всю лють в акселератор.

Андрій змовчав.

Наша найбільша і найважча війна ще попереду.

Війна за розуми.

Війна за чесні суди.

За якісні медіа.

За справжні посадки навесні і покарання тих, хто весь час займався підривом інформаційної та військово-технічної безпеки держави.

Я лише можу уявити, як важко нашим бійцям стикатися з отаким в тилу.

Я лише можу уявити, що їх змушує тримати себе в руках.

Політика держави має бути безповоротна і немилосердна: викорінення російських та проросійських медіа, що засирають громадянам мізки.

Вони не мають зі свободою слова нічого спільного.

В цьому плані війна в певному сенсі безсила відкрити очі тим, хто її не бачить наживо, а спостерігає крізь призму соловйових, скабєєвих і шаріїв.

Та все буде Україна.

За 30 років подолано величезний ментальний шлях.

І добре, що "спровоцировані" російські танки горять, як сірники.

Слава Збройним Силам України.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...