Росія дає "азовцям" довічне, аби не повертати додому: рідні розповіли про долю полонених захисників Маріуполя

Росія, щоб не віддавати наших військовополонених "азовців", улаштовує над ними суди. Полонених звинувачують у злочинах, яких вони не скоювали, а точніше перекладають свої нелюдські вбивства мирних жителів Маріуполя на українських захисників, які намагалися відстояти українське місто.

Суди виносять вироки аж до довічного ув'язнення. В результаті бійці опиняються у російських в'язницях уже як засуджені злочинці, які не підлягають обміну. Ми поговорили з рідними "азовців", аби зрозуміти, що зараз із ними відбувається.

Детальніше читайте у матеріалі OBOZ.UA.

Дали довічне за чужий злочин

Віолетта, дружина бійця "Азову" з Чернігова Олексія Бури, розповідає, що її чоловік боровся за Україну ще з 16 років. А зараз йому вже виповнилося 26.

"Його мама мені розказувала, що спочатку Олексій пішов до "Святої Марії". Батьки намагалися його втримати. Спершу вони не вірили, думали, що то просто підліткова мрія, а потім, коли побачили форму, стали відмовляти. Мама згадувала, що коли Олексій сів в автобус, щоб їхати, то вона навіть зупиняла цей автобус. Але той твердо сказав, що все одно поїде, і його ніхто не зупинить. Тоді батьки вирішили поступитися синові", – каже Віолетта.

А у 18 років Олексій перейшов у полк "Азов". Заочно він встиг закінчити Чернігівський університет, за фахом – юрист. Проте усі ці роки був військовим.

Дружина Олексія згадує, що перед повномасштабним вторгненням він був у відпустці у Києві, виїхати мав 8 березня. Але 21 лютого вдень йому зателефонували та сказали, що треба терміново повертатися на базу до Маріуполя. 23-го вранці він уже був на місці.

Перед цим сказав, що, мовляв, знову нічого не станеться, таке вже було, тому незабаром він повернеться, щоб догуляти відпустку. Але напередодні вторгнення він зателефонував Віолетті, яка жила в студентському гуртожитку Київського національного університету, й попросив зібрати речі.

Коли була можливість, Олексій виходив на зв'язок. Так уночі 19 березня він їй освідчився. Спочатку дівчина хотіла зіграти весілля вже після перемоги, але Олексій наполіг, що треба одразу розписатися.

"Його командир підписав Акт про наше одруження, передали мені його в електронному вигляді. Він був під номером 2. Я роздрукувала та понесла до РАЦСу. Там 21 березня нас розписали. Тільки потім я дізналася, що 19-го вдень Олексій мені не передзвонив, бо його поранили", – каже Віолетта.

Олексій ніколи і ні на що не скаржився. Тільки один раз сказав, що тут, на "Азовсталі", ситуація така, що він ще в жодному кіно такого не бачив. Бійці мали мало їжі, якось він скинув їй фото свого обіду. Це була одноразова тарілка, а в ній щось віддалено нагадувало суп. Поруч – невеликий коржик з води та борошна.

Зв'язок з Олексієм Віолетта втратила вже 7 травня, тільки командир коротко відповідав на її запитання про чоловіка: все гаразд. Це означало, що він живий.

20 травня бійці "Азову" та інші захисники Маріуполя за наказом залишили завод та вийшли у полон. Спершу Олексій був у тій самій Оленівці, в якій російські військові вчинили теракт – підірвали один із бараків із полоненими, намагаючись звинуватити у цьому ЗСУ.

"Спочатку не було жодної інформації, і я дуже переживала, чи він живий. Потім дізналася, що з ним усе нормально, в Оленівці він пробув до вересня, а потім його вже перевезли до Таганрога. А в лютому цього року його перевели в Донецьк, де влаштували суд.

Олексія Буру звинуватили в тому, що він розстріляв трьох мирних мешканців. Казали, що вони вп'ятьох з "азовцями" зустріли автомобіль, в якому їхало троє людей, передали інформацію командуванню. А ті наказали їх розстріляти.

"Насправді це не так. Я навіть зв'язувалася з його командиром, якого рік тому обміняли, він підтвердив, що це абсолютна неправда, такого взагалі не було. Але йому дали довічне. Проблема в тому, що тепер, за російськими законами, Олексій є не військовополоненим, а засудженим. А вони обміну військовополоненими не підлягають. Дуже мала ймовірність того, що Росія віддасть їх", – розповідає Віолетта.

Вдома на Олексія чекають батьки та молодший брат. Вони всі тяжко переживають цю ситуацію. До того ж у 2019 році в Олексія було виявлено пухлину в мозку. Що три місяці йому необхідно перевірятися.

Якби пухлина зросла до певних розмірів, її можна було б безпечно видалити. Зараз зробити це неможливо. Через це в нього сильні головні болі, проблеми з гормонами та очима, а також нервовою системою.

Ті, хто бачив його у в'язниці, кажуть, що ситуація не надто приємна, стан здоров'я поганий, але він живий.

Навчав батьків любові до Батьківщини та історії

Тетяна Вишняк із Броварів Київської області вже два роки чекає на свого сина Артема з полону. Незабаром у нього день народження, йому виповниться 24 роки. Це третій день народження, який він проведе у полоні.

Мати розповідає, що єдиний син виріс на ідеях Майдану. У 2015 році він спеціально вступив до коледжу в Київ.

"Спочатку він навчався за однією спеціальністю, але потім перевівся на іншу, бо закінчити навчання тут міг би на рік раніше, коли йому виповниться 18 років. Ми про це не знали. Через три роки він запросив нас на випускний, я здивувалася. Він відповів, що, мовляв, так сталося. У 18 років він зібрався до "Азову". Я думала, що це в нього захоплення, яке минеться, і попросила зачекати рік. Він справді рік зачекав, улаштувався працювати. Працював уночі, а вдень займався громадською діяльністю, ходив на акції", – розповідає Тетяна.

А коли Артем відзначив свої 19 років, він приніс батькам стос документів і сказав, що майже пройшов медкомісію і все одно піде до "Азову". На відборі із 60 охочих обрали 20, серед них був Артем.

"Уже не ми, а він навчав нас історії та любові до Батьківщини. Він казав, що вас історії навчали за часів СРСР, а треба тепер вивчати свою історію. Він чітко розумів, що відбувається, та говорив, що рано чи пізно повномасштабна війна між Росією та Україною буде. А 24 лютого сам нам зателефонував. Я спитала: "Синку, що робити?" Він відповів: "Брати паспорт – і до військкомату. Чи ми їх, чи вони нас". Тоді мій чоловік, який мав фірму з ремонту комп'ютерної техніки, і мій брат, який мав фірму з ремонтів, пішли у військкомат", – згадує мама Артема.

З "Азовсталі" Артем, коли міг, повідомляв про себе, але завжди був небагатослівний. А 12 квітня зателефонував і почав питати: як справи, що нового? Тоді материнське серце підказало, що щось коїться. Пізніше вона дізналася, що 15-го у них мав бути прорив, мабуть, їм дозволили подзвонити близьким.

19-го вперше рідні "азовців" вийшли на акцію, вони вимагали деблокування "Азовсталі". Мати повідомила про це синові й отримала відповідь: "Дякую, мамо". Згодом були інші акції. Зрештою "Азову" та іншим захисникам Маріуполя довелося за наказом вийти в полон, щоб зберегти життя.

Перші звістки про сина після виходу з "Азову" мати отримала від його товариша по службі, який повернувся з полону. Він розповів їй, що Артем в Оленівці, поки що все гаразд.

Потім був теракт там, і Тетяна не знала, чи живий її син. "Мені у серпні зателефонували з Міжнародного Червоного Хреста й запитали, чи знаю я щось про Артема. Я говорю: ви це серйозно? Я не знаю, чи жива моя дитина, а ви мене питаєте, чи знаю я щось? Це ви повинні знати", – дивується Тетяна.

Вже у вересні, коли обміняли командування "Азову", Тетяні сказали лише одне слово: "живий". Потім у квітні наступного року один із цивільних, які повернулися з полону, розповів, що бачив Артема в січні 2023 року у в'язниці в Донецьку, вони сиділи в одній камері.

"Дуже багатьом нашим хлопцям російські суди ухвалюють вироки з величезними термінами, навіть довічні. Нам відомо про 93 вироки. Двох із них зараз судять знову. І це глухий кут, тому що вони вже вважаються не військовополоненими, а засудженими – і обміну не підлягають. Тепер їм хіба що допоможе амністія чи помилування. Я не розумію, чому українських військових, які воювали на території України та захищали її, судять російські суди. Їх розсилають по різних в'язницях. Двоє перебувають у найстрашнішій в'язниці РФ – "чорний дельфін", – каже Тетяна.

Жінка сама дивується, звідки у неї береться стільки сил. Але вона вірить, що Артем повернеться додому, та обов'язково його дочекається. Тетяна знаходить сили щонеділі виходити на акції на захист полонених "Азову". Говорить, що їх підтримують люди, пишуть у соцмережах, підходять на акціях, обіймають. І це теж надає сили.