Поки у нас буде хоча б один виїзд на добу – все погано. Інтерв'ю голови евакуаційної групи Романа Холодова

Майже від самого початку повномасштабного вторгнення РФ у Романа Холодова, голови евакуаційної групи громадської організації "ПАРАВОЛАН ЮКРЕЙН", не було жодного дня, щоб не проводилася евакуація поранених. Перші місяці Роман вивозив поранених цивільних з-під обстрілів у Київській та Чернігівській областях, а з кінця травня 2022 року військові залучили організацію для допомоги. Відтоді Роман із колегами, медиками та водіями, живе разом із бійцями й рятує поранених.

Про те, як відбувається масова евакуація поранених військових, чому бійці не одразу після поранення розуміють, що з ними сталося, та що головне у спілкуванні з воїнами, Роман Холодов розповів OBOZ.UA.

Війна така штука – немає легких і важких поранень

До війни ми займалися транспортуванням важкохворих дітей. Останні пів року перед "повномасштабкою" ми працювали спільно з Міністерством закордонних справ, евакуювали українців із Республіки Білорусь, які там були на лікуванні. Адже припинили авіасполучення з Білорусі, і треба було їх якось і вивозити. В Україну поверталися 23 лютого 2022 року разом з колоною російської військової техніки. Вивозили цивільних, коли Чернігів був в оточенні, вивезли дітей з пологового будинку. Працювали на Київщині, у Сіверськодонецьку, Лисичанську. А вже наприкінці травня нас залучили для евакуації військових у місті Бахмут, і відтоді не було жодного дня, коли ми не мали виїздів.

Ми забираємо поранених на стабілізаційних пунктах і відвозимо до лікарні у безпечніші міста. Зазвичай евакуація має такий вигляд: працює два авто – одне виїжджає з точки А і перетинається з іншим у точці Б. Тобто ми не перекладаємо поранених, вони не мерзнуть. Просто міняються екіпажі й водії, авто з пораненими їде в Дніпро, а пусте назад, на схід. У такий спосіб ми скорочуємо строк того, що точка евакуації залишається не прикритою. Транспортуємо переважно "зелену" і "жовту" зони. Були періоди, що вивозили "червону". За потреби евакуюємо групи поранених військовослужбовців.

Є поранення. Вони потребують меншої чи більшої уваги. Але окрім поранення тілесного, бійці мають і поранення душевне. Тобто в будь-якому випадку людина перебуває в стресі. І та ж контузія, вона також є пошкодженням людини.

Ми спеціалізуємося на масових евакуаціях. У нас є техніка, яка дозволяє розміщувати на бортах до 50 військовослужбовців. З яких, наприклад, буде 12 лежачих, а решта – сидячі. Серед травм, із якими вивозимо хлопців, – ампутації, різного роду ушкодження, вогнепальні поранення, переломи, контузії. Тобто будь-які ушкодження, з якими ми можемо працювати. Водночас вище голови ми не стрибаємо. Робимо те, що можемо зробити якісно. Чого не можемо – є реанімаційні групи, інші організації.

На жаль, інколи доводиться працювати з такими пацієнтами, хоча це не входить у нашу компетенцію. Але коли є великий потік поранених, маємо піднатужуватися. А взагалі на борту наших евакуаційних машин працюють не тільки наші лікарі, а й лікарі ЗСУ, виходить колаборація.

Евакуація проводиться переважно вночі, тобто ми працюємо, коли вже темно. Намагаємося вивозити безпечними шляхами, у нас працюють різні машини, чотири "лежачих", чотири "сидячих", але бувають такі моменти (я їх називаю "чорні"), коли на одну точку поступає по 100 поранених. Як їх вивезти безпечно одиничними швидкими? Ніяк. Уявляєте, яке це навантаження на лікарів?

За час війни були "чорні" місяці – виконували по 230 виїздів

Ми потрапляли під обстріли, але здебільшого через те, що живемо і працюємо з хлопцями. Трапилась історія: восени біля Покровська було три скиди по техніці, це був той прорив ворога, коли ніхто не думав, що дрон може прилетіти за 12 кілометрів. Ніхто не думав, що дрон може прилетіти. Усі залишились живими і цілими, але після цього ми збільшили гак – максимально далеко об'їжджаємо усі ці речі.

У нас є техніка, яка працює щодня, є техніка, яка працює раз у кілька днів на локації, а є така, що виконує функції резервно, якщо, не дай Боже, масові поранення. Наш автопарк дає можливість закривати багато цікавих кейсів. Ми працюємо на Курському і Донецькому напрямках. За потреби виїжджаємо і на Запорізькій – тобто ми працюємо там, де "горить". Буває, що можемо "крутитися" на місці, кілометрів 40. А з Курського напрямку кругорейс –1100 кілометрів. Загалом за весь час роботи були настільки "чорні" місяці, що їздили без зупину – з точки евакуації до лікарень. Бувало, що робили 230 виїздів на місяць. Ця тактика не є новою у масових евакуаціях. Вона була відшліфована і в Радянському Союзі, вона використовується нашим ворогом.

Ми будувалися з нуля. До війни у нас було дві швидкі, у Бахмуті ми працювали з трьома. І зрозуміли, що нам не вистачає, почали будувати автомобілі для евакуації всередині. Таких машин не було ні в кого – автівок, у яких можна розмістити чотирьох лежачих та чотирьох сидячих. Завжди хочеться гідності для наших військових, гідного ставлення до них і надалі, після евакуації. Щоб і лікарі, й інші люди мали більше емпатії. А багато хто плутає емпатію із почуттям жалості. Не дай Боже, жаліти цих людей. Ми працюємо не з почуття жалю до військових, а з почуття вдячності. Ми вдячні дівчатам, хлопцям, які зазнають поранень, жертвують своїм часом, здоров'ям, а іноді життям. Ми вдячні їм за це і конвертуємо свою вдячність у їхню евакуацію, і завжди хочеться зробити це гідно. Вони заслуговують найкращого.

Там є різні люди, мільйон при зброї – це зріз суспільства, але люди зробили свій вибір, не втекли, а стали на поле бою і прийняли бій. Це люди достойні.

Кожен поранений боєць боротиметься: якби хотіли здатися, зробили б це ще на старті

Поки ми евакуюємо поранених, вони ще не знають, що з ними. Вони ще гарячі, ще не розуміють, що з ними сталося. Проблема вилазитиме далі, у лікарні, коли людина осягне, що сталося. Їх привезли з поля бою, "капнули", стабілізували – ми їх веземо. І завжди хочеться створити для них гідні умови, щоб вони відпочили, поспали.

Бійці по-різному поводяться. Коли небагато людей, можемо з ними поспілкуватися. Був у нас один хлопчина, з високою ампутацією ноги – кажу йому, мовляв, давай дам тобі телефон, ти мамі чи дружині подзвониш, скажемо, що тобі допомога потрібна. А він без нічого залишився, людина фактично гола – у шортах та футболці, які дали на стабілізаційному пункті. А він каже: "Як?! Батько воює, брат воює, я воюю, а я їй зараз подзвоню і скажу таке, то вона здуріє. Я вже буду тихенько лікуватися, коли зроблять усі маніпуляції – їхатиму додому". І це дуже велика проблема. Ми, суспільство, не готові до цього. Люди не знають, як поводитися.

Була ще одна ситуація – привезли хлопців до госпіталю, бачу, стоїть жінка, розмовляє телефоном і ридає: "Він не хоче бачити ані мене, ані тебе. Він послав мене". Я підійшов поговорити з цією жінкою, виявилось, що це мама бійця з ампутаціями – ампутовані дві ноги й рука. Вона прийшла, а він не готовий був до цього. Йому вже життя не миле.

Нам варто працювати над цими моментами, люди з інвалідністю, з ампутаціями, з травмами обличчя або голови – вони достойні того, щоб до них підходили й просто дякували. Моя мама живе у Львові, я на свята їздив до неї, і біля новорічної ялинки побачив хлопців з ампутацією, які робили селфі, підійшов, подякував. Так виявилось, що ми ще й одного з них і евакуювали. Подякувати завжди доречно. У поранених військових велика кількість проблем, у багатьох із них ніколи не буде дітей через поранення.

Але людська природа така, що вони не хочуть бачити поганого. Вони не хочуть розуміти, що йде війна. Але війна від того нікуди не дівається. А поки у нас буде хоча б один виїзд на добу – це означає, що все погано. Що на локації багато поранених. І добре, що вони поранені й живі, не в полоні. Немає у нас "термінаторів", не буває так, що вороги гинуть, а наших ніхто не вб’є. Наші воїни теж гинуть, зазнають поранень і психологічно втомлюються. Але ми, кожен на своєму місці, маємо боротися за кожного пораненого, за кожного ветерана...

Підтримати команду можна за посиланням – https://send.monobank.ua/jar/38nrs85SFA