Стільки FPV-дронів я ніколи ще не бачив у своєму житті. Історія регбіста, а зараз ротного Віктора Баранова
Командир контрдиверсійної роти у лавах 241-ї окремої бригади Територіальної оборони ЗСУ старший лейтенант Віктор Баранов мріє, щоб на східному кордоні України, від Вовчанська до Уралу, було Північне море, у ньому водилася білуга і було багато ікри...
Детальніше про цивільне життя, участь у бойових діях і мрії військовослужбовця з позивним "Кеп" – у матеріалі OBOZ.UA.
Із регбі – до Сил оборони
У цивільному житті він професійно займався регбі (з 1993 року), на змаганнях грав за столичний клуб "Авіатор". Мав і приватний бізнес.
Активний учасник двох революцій (Помаранчевої і Євромайдану), має стійку та незламну позицію щодо майбутнього України, її суверенітету і територіальної цілісності.
"Коли закінчував дев’ятий клас, то у випускному альбомі у мене єдиного на шкільній формі можна було побачити синьо-жовтий значок", – пригадує з гордістю Віктор Баранов.
Каже, що після Революції гідності, навесні 2013 року, проходив у центрі Києва біля намету, де набирали добровольців до лав батальйону "Донбас," і задумувався, чи не приєднатися й собі до цього підрозділу.
"Скажу чесно: не вистачило мужності. Виправдовувався тим, що у мене росте 4-річна донька і треба її виховувати. Але взявся волонтерити. Коли підрозділи морпіхів виїхали з Криму в Миколаїв, навідувався до них. Згодом – у Маріуполь, працював також під Дебальцевим, Щастям на Світлодарській дузі як волонтер", – згадує Віктор Баранов.
Зізнається, що широкомасштабного вторгнення росіян не очікував, а 24 лютого 2022 року був на Закарпатті, на спортивних зборах зі збірною України з регбі.
"Коли сказали, що почалася війна, я одразу стрибнув у машину та поїхав до Києва. Пам’ятається, що чимало автівок їхало зі столиці – і лише поодинокі машини прямували до Києва. Коли в’їхав на Південний міст – розірвалася ракета над головою..." – каже він.
Аби потрапити до лав Сил оборони у перші дні широкомасштабного вторгнення РФ, каже, сміючись, "Кеп", треба було вдаватися до "корупції": черги до військкоматів були шалені, охочих – тьма.
Зрештою Віктор Баранов солдатом став до лав стрілецького батальйону територіальної оборони (3 стрілецька рота). Потрапив у своє середовище: із 7 людей у відділенні – 5 спортсменів.
У червні 2022-го під час боїв за Дементіївку на Харківщині отримав контузію.
"І я втік зі шпиталю, аби разом із побратимами, із цілим взводом, спланувати операцію з вивезення тіл наших загиблих, серед них був і полеглий командир роти з позивним "Шерман". Коли все вдалося і ми повернулися з тілом – всі просто дивилися на нас із широко розплющеними очима, без слів. Після цього випадку нас всі дуже поважали", – зазначив військовий.
Що найважче і найкраще у житті командира
Кар’єрне зростання амбітного військового із хорошою фізичною підготовкою було стрімким і заслуженим: у березні 2022 року Віктор Баранов очолив відділення, у вересні 2022-го – взвод (і вже мав звання молодшого лейтенанта). А у 2023 році став командиром роти.
На запитання, яка командирська посада буда найважчою для нього, відповідає – ротний.
"Це жахлива посада. У ній найважче – повідомляти рідним про загибель їхнього чоловіка, сина, брата на війні. Або коли вони телефонують і запитують про обставини загибелі чи чому не евакуювали тіло з поля бою. Це неймовірно важко. Я як ротний знаю всі позивні своїх бійців і рік народження. Наприклад, "Дюк", 1999 року народження. Він загинув. Я знаю, що він єдиний син у батьків. І я усвідомлюю, що мій син – такого ж віку. Пам’ятаю, що я з ним говорив протягом 30 хвилин. І я розумів, наскільки та розмова була для нього важливою, і моє завдання під час цієї комунікації – максимально надати інформацію і підтримати. Хоча я розумію для себе, що героїчні вчинки дітей батькам геть не потрібні – їм потрібна жива дитина".
Друге найважче в посаді ротного, продовжує "Кеп", – це відправляти своїх підлеглих на бойове завдання.
"А мої хлопці 2003-2005 року народження. І це найважче – віддати їм наказ і відправити на завдання. Але коли вони повертаються – тоді настає найкраще у житті командира: я їх обіймаю, дякую за роботу і бачу, як у них горять очі... Ми завжди все обговорюємо. І я завжди наголошую: будь-яке завдання можна виконати. Навіть спалити Москву можливо. Але не сьогодні, не нашими силами і не нашими засобами. Тому кожне, кожнісіньке завдання ми детально обговорюємо, розжовуємо до найдрібніших нюансів. І я в такі моменти буваю дуже нервовим і дуже лайливим", – ділиться ротний, усміхаючись.
А найцінніше у житті командира, каже співрозмовник, – це почути від підлеглих слова на кшталт: "Я вам довіряю, командире, і тому це зроблю".
"Це найкращі люди. І вони найкращі тому, що ми, командири, їх такими робимо".
У своїй роті "Кеп" пропагує здоровий спосіб життя:
"У нас закони "дикі" – не п’ють навіть пиво. А у головного сержанта роти, до речі, нараховується приблизно 536 стрибків із парашутом, до війни він займався парашутним спортом".
Так сталось, що ми заїхали... у фланг колони під*рської
1 грудня 2024 року стався один із жорстких бойових епізодів у житті комроти Віктора Баранова і його побратимів. Місце дії – Донеччина, район Великої Новосілки.
Тоді, як переповідають у командуванні, під час виконання бойових завдань він вміло побудував оборону у ввіреному йому населеному пункті й у такий спосіб заблокував ворожий прорив 40 піхотинців і восьми одиниць броньованої техніки росіян.
"Ми передбачили, якими посадками планують йти росіяни, завели туди нашу БМП-2 на позиції, це була 5-та ранку. З озброєння був також "Фагот" і РПГ. Сам я їхав на пікапі. І так склалося, що ми... заїхали у фланг колони під*рської. Вона була за метрів 600 від нас. Ми просто їх не побачили через особливості тамтешнього рельєфу. Сказати, що я тоді злякався, це нічого не сказати. Якби росіяни нас тоді побачили й розвернули на нас свою "пушку" – нас би вже не було, кажу чесно. Стільки FPV, як 1 грудня, я ще не бачив ніколи у своєму житті! Три ворожі БПЛА влетіли у наш пікап, працювали, окрім того, з РСЗВ по нас. Сумарно десь 20 FPV було – за три роки такої уваги до нас ще не було", – говорить "Кеп".
Успіхом цієї бойової вилазки військовий називає гарне стратегічне положення українських підрозділів щодо ворога, а також добре замасковану позицію для атаки.
Під час цих подій офіцер зазнав уже другої контузії. Цю історію підсумував лаконічно: "Перехрестилися і виїхали". Все це тривало орієнтовно із сьомої до п'ятнадцятої.
У підсумку: 10 росіян ліквідовано, приблизно 10 поранених і 15, на жаль, вціліли.
Мріє забрати з поля бою тіла загиблих побратимів
На запитання про те, як цивільним подолати страх перед військом, мобілізацією, війною, "Кеп" відповів:
"Я завжди кажу своїм хлопцям, що боюся щоразу, перед кожним виходом. Бо не боїться лише ідіот або людина під впливом якихось речовин. Для нормальної людини страх є нормальним явищем. І я пояснюю, як би вони не ставилися до слова "мужність", але мужність – це здатність виконати те, що маємо, коли боїмося. Тобто тобі страшно, але ти маєш це зробити. От це і є поняття "мужність".
"Кеп" поділився, що для нього буде завершенням російсько-української війни:
"...Але що таке перемога?.. Вихід на кордони 1991 року?... Розумію, що Крим зараз буде важко повернути, але дуже хотілося б. Можливо, допоможуть якісь санкції, обміни тощо. Категорично не хотілося б замороження бойових дій. Бо ворог лише накопичить бронетехніку, артилерію, ракети, збільшить армію – і знову завдасть масованого удару. Я не вірю росіянам... Але знаєте, про що я мрію? Щоб припинилися обстріли, на лінії зіткнення утворилася така собі буферна зона хоча б на 1 кілометр і щоб у нас було б хоча б пів року, щоб забрати з поля бою тіла наших загиблих побратимів. А під*ри забрали своїх, якщо вони їм, звісно, треба. Адже я дуже часто говорю із рідними тих військових, чиє тіло й досі не вдалося евакуювати. І єдине, що вони просять мене як командира: "Заберіть хоча б тіло – він так хотів додому". Але я не можу наражати підлеглих на такі ризики й небезпеку, адже зараз у ворога є дуже багато дронів... Та для мене важливо нагородити посмертно цих військових. Адже без тіла вони вважаються "400", а якщо є тіло – "200". І лише тоді я зможу подати їх на нагороду, а для мене як командира це надважливо".
А потім, задумавшись, офіцер додав:
"А ще мені б дуже хотілося великого паркана, приблизно шестиметрової висоти, на державному кордоні України – щоб нам заздрила Велика китайська стіна... Або щоб на східному кордоні України, від Вовчанська і до Уралу, було Північне море, у ньому водилася білуга і було багато ікри. Чи щоб ми межували з Північним Льодовитим океаном...".