Блог | Ціна конфлікту нагорі: розхитування оборонного блоку є неприпустимо під час війни
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Кадрові турбулентності довкола посади міністра оборони та постаті главкому ЗСУ вимагають від нас не чергового емоційного сплеску в публічному просторі, а перш за все глибокого, фахового та юридично виваженого аналізу. Країна перебуває в умовах жорсткого правового режиму воєнного стану, під постійними балістичними ударами ворога, тому будь-яке розхитування оборонного блоку є неприпустимим ризиком для національної безпеки. Пропоную без емоцій розібратися з цим проблемним кейсом.
З точки зору конституційного права, ситуація, що склалася в Кабінеті Міністрів, є чітко врегульованою в загальних рисах, але має свої процедурні нюанси. Відставка Прем'єр-міністра автоматично тягне за собою відставку всього складу уряду, де міністри продовжують виконувати обов'язки до формування нового Кабміну. При призначенні нового уряду вакантними залишилися посади очільників МЗС та Міністерства оборони, адже згідно зі статтею 102 та статтею 106 Конституції України саме Президент є гарантом державного суверенітету і відповідає за сферу оборони та зовнішньополітичну діяльність, а отже, внесення цих кандидатур є його виключною конституційною прерогативою.
Оборонний блок не може залежати від вуличного тиску та політичного торгу. Країна потребує військового керівництва, яке користується безумовною довірою – як на рівні армії, так і в суспільстві. Ми маємо отримати повноцінного міністра, чиє призначення відбувається через легітимні процедури – Верховною Радою та Президентом, а не під тиском натовпу. І нарешті – система оборонної промисловості мусить запрацювати як єдиний злагоджений механізм, а не залишатися заручником міжособистісних конфліктів.
Призначення урядовим рішенням виконувача обов'язків міністра оборони – це абсолютно необхідний крок задля забезпечення безперервності процесів постачання та управління в умовах війни.
Драма довкола постаті Михайла Федорова дедалі більше нагадує затяжний серіал. Глава держави провів із ним щонайменше дві зустрічі, що свідчить про наміри зберегти екс-міністра в орбіті своєї політичної команди. Натомість, Федоров зайняв жорстку позицію, відмовившись від будь-яких альтернативних пропозицій (включно з посадою віцепрем'єра з оборонно-промислового комплексу) і наполягаючи виключно на поверненні до міністерського крісла.
На тлі цих подій ключовою легендою вуличних акцій "картонок" стала теза про нібито надзвичайну ефективність Федорова-реформатора. Проте, якщо відкинути піар-супровід і яскраві презентації, залишається одне принципове запитання до екс-міністра: а де ж обіцяний проєкт реформи мобілізації? Адже саме завдання покінчити з "бусифікацією" було одним із ключових у січневому дорученні Президента. У травні, червні, навіть на початку липня, перебуваючи ще на посаді, Федоров неодноразово анонсував цей документ, але так і не пред'явив його ні суспільству, ні парламенту. Сьогодні, коли його прихильники виходять на протести з картонними гаслами, був би слушний момент нарешті продемонструвати той самий реформаторський продукт – цифрову модель оновлення ТЦК, механізми скасування "бусифікації" та реальні гарантії прав мобілізованих. Якщо такий проєкт справді існує, його публічне представлення стало б вагомішим аргументом, ніж будь-які вуличні заклики. І, що найважливіше, – це був би жест поваги до людей, які чекають не на гасла, а на конкретні рішення.
Взаємини між ключовими фігурами оборонного блоку під час війни мають базуватися на абсолютній злагодженості та чіткому розмежуванні функцій. Міністр оборони відповідає за політику, ресурси, логістику та співпрацю із закордонними партнерами-зброярами, тоді як планування та безпосереднє ведення військових операцій – це виключна компетенція Головнокомандувача, Генерального штабу та інших структур Сил оборони, зокрема СБУ, яка здійснює надважливі операції з ураження об'єктів на території ворога. Приписування всіх здобутків на фронті виключно одній посадовій особі є некоректним стосовно всієї системи оборони.
Водночас Президент уже визначив нові вектори роботи для оновленого військового командування. Новопризначений Головнокомандувач ЗСУ Михайло Драпатий отримав чіткі орієнтири: активізація наступальних дій на всіх напрямках – від повітряного до морського та кіберпростору, нарощування технічних і кадрових спроможностей армії, планування глибоких операцій у тилу противника та суттєве омолодження командних кадрів. Окремий акцент зроблено на посиленні керованості військами – від бригадного рівня до стратегічного, щоб кожне рішення ухвалювалося швидко й виконувалося безпомилково. Ці завдання були сформульовані в межах низки масштабних нарад, які Глава держави провів із військовим керівництвом та командирами армійських корпусів. На цих зустрічах обговорювалися нагальні потреби фронту, коригування оборонної стратегії, нарощування спроможностей протиповітряної оборони та розширення можливостей для ударів у глибину території агресора.
Реформування ТЦК тне терпить відкладань – останні півроку продемонстрували низку резонансних випадків, що підривають довіру до системи. Посилення репресивних заходів та жорсткість у спілкуванні з військовозобов'язаними є неприйнятними, і Президент уже чітко означив курс на припинення так званої "бусифікації". Це завдання номер один для нового керівництва. З іншого боку, до військового керівництва накопичилися питання щодо застарілих управлінських підходів, де ключовою цінністю є людина.
Окремого занепокоєння завдає спроба перенести кадрове питання у площину вуличних протестів. Застосування деструктивних технологій зі залученням мільйонних мереж ботів напередодні акцій підриває оборонну спроможність держави. Справді зріле громадянське суспільство має ставити перед владою вимоги щодо дотримання прав людини, викорінення корупції та посилення дипломатичного процесу, а не брати участь у персоніфікованих акціях, за якими нерідко проглядають чиїсь приватні політичні чи бізнесові амбіції.
На часі – відновлення дієвих механізмів правового захисту громадян. Люди мають отримати реальну можливість оскаржувати неправомірні дії посадовців, а декларації про права людини в умовах воєнного стану повинні наповнюватися практичним змістом. У цьому контексті варто підтримати системні пропозиції Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, спрямовані на посилення контролю за дотриманням прав військовослужбовців та цивільного населення під час дії особливого періоду.
І нарешті – не можна випускати з поля зору мирний вимір. Україна поступово повертається до переговорної траєкторії щодо припинення війни, і Президент Зеленський уже провів предметні розмови зі спецпредставниками Стівом Віткофом та Джейсоном Куршнером. Це означає, що поряд із військовими завданнями країна зберігає дипломатичний фронт, і будь-які внутрішні розколи в оборонному секторі лише послаблюють позиції України за столом переговорів. Тому консолідація навколо армії та влади сьогодні – це не політичний лозунг, а безпосередній внесок у майбутній мир.
Українська історія владних відносин уже знала подібні гострі конфлікти, але сьогодні країна перебуває в зовсім інших реаліях – вона у вогні. Владі та суспільству потрібен виважений, державницький підхід, який дозволить зняти напругу, відновити дисципліну та забезпечити стабільність як у Збройних Силах, так і в оборонно-промисловому комплексі держави.
ВИСНОВКИ
По-перше, кадрова стабільність оборонного сектору є безумовним пріоритетом під час війни. Будь-які затяжні конфлікти між ключовими фігурами підривають керованість армії та створюють сприятливе середовище для ворожих інформаційних атак. Президент як Верховний Головнокомандувач уже зробив перший крок до розв'язання цього вузла, ухваливши кадрові зміни, однак остаточне вирішення питання потребує завершення процедурних кроків з боку Уряду та Парламенту.
По-друге, вуличний тиск і спроби перенести кадрові питання у площину протестів є деструктивними, особливо коли вони персоніфіковані та супроводжуються маніпулятивними технологіями. Справжній суспільний запит сьогодні – не на захист конкретних прізвищ, а на чіткі реформи, зокрема в системі ТЦК, справедливі умови контрактної служби та дотримання прав людини.
По-третє, армія потребує оновлення не лише на рівні символів, а на рівні реальних управлінських рішень. Активізація наступальних дій, планування глибоких операцій, посилення ППО та омолодження командних кадрів – вимагають повної зосередженості й оперативного супроводу з боку військово-політичного керівництва. Жоден міністерський конфлікт не має права відволікати від цих завдань.
По-четверте, реформа ТЦК має стати не розмовною темою, а конкретним планом дій. Ганебні випадки побиття, незаконного утримання та корупційних схем у системі комплектування підривають не лише довіру до влади, а й мотивацію громадян до захисту держави. Вимога припинити "бусифікацію" має бути виконана негайно – через цифровізацію процесів, посилення громадського контролю та реальну підзвітність посадовців.
По-п'яте, дипломатичний фронт не менш важливий за військовий. Повернення до переговорного треку зі США та іншими партнерами, розмови Президента Зеленського зі спецпредставниками Віткофом і Куршнером свідчать про те, що Україна готується до етапу завершення війни. Внутрішні чвари в оборонному блокові послаблюють переговорну позицію держави, тому консолідація влади та армії – це прямий внесок у майбутній мир.
Нарешті, права людини під час війни не можуть бути другорядним питанням. Відновлення демократичних процедур, можливості оскаржувати незаконні рішення влади та реальний захист військовослужбовців і цивільних – це не ритуальні фрази, а базові принципи державності.
Країна не має права дозволити собі розкіш внутрішніх протистоянь, коли на кону – її виживання. Ситуація вимагає рішучих, професійних і позбавлених емоцій кадрових рішень, реальних реформ, а не імітацій, і безумовного пріоритету національних інтересів над будь-якими приватними амбіціями. Тільки так ми зможемо зберегти армію, країну та майбутнє, заради якого сьогодні гинуть українські герої на фронті.
