Відео дня
"Зробили український борщ": як артилеристи обезголовили ворожий підрозділ, який довгий час намагався штурмувати позиції ЗСУ
Один артилерійський розрахунок, за умови грамотного корегування цілі, майстерності особового складу та невеличкої частки удачі, здатен якщо не змінити перебіг подій на окремій ділянці фронту, то значно повпливати на них. Саме так і відбулося на одному з доволі гарячих напрямків: наші хлопці буквально з декількох пострілів гармати перетворили скупчення окупантів на "борщ". При цьому їм вдалося "затрьохсотити" командира ворожого батальйону і таким чином на деякий час знешкодити весь підрозділ. Про бойову роботу, вдалі відпрацювання, життя під час війни та пса-артилериста OBOZ.UA розповів боєць однієї з бригад морської піхоти Володимир.
Рутинна робота. Але далеко не завжди
В якийсь момент, коли на нашому напрямку було достатньо гармат, усі працювали добре, злагоджено, інтенсивна робота кожним розрахунком не велась. Це, звичайно, давало нам можливість, зробивши постріл, швидко замаскуватися, що дуже важливо, оскільки в небі безліч ворожих "пташок".
Як ми працювали? Нам передавали координати – і ми відпрацьовували ціль, а потім швидко робили все, щоб не бути виявленими ворогом. Зазвичай нам не говорили, як ми відпрацювали, що саме ми відпрацювали, одразу результату роботи ми не знали. Вже пізніше дізнавалися, чи це був польовий склад БК, чи піхота або техніка.
Російська піхота на тій ділянці дуже часто намагалася шукати наші слабкі місця, весь час перевіряли, чи вдасться пройти. Вони малими групами, осіб по 5-6, любили "ходити в наступ" чомусь після дощу. Дощ пройде – і через 30 хвилин-годину вони починали "лізти". Хоч нам і говорили, що це "наступ", ми розуміли, що це не бригада і навіть не батальйон і, за великим рахунком, на це вже ніхто не звертав уваги.
Така робота перетворилася на рутину, і весь розрахунок їздив на бойові як на рибалку – вийшли, відпрацювали, швидко замаскувалися і пішли. Ніхто особливо й не розмірковував, що знищено, по чому відпрацювали. Всі розуміли, що за час війни нами вже знищено стільки ворожої важкої техніки, БК й особового складу противника, що плюс ще одна бойова машина чи відділення якогось взводу – ролі вже не відігравало.
А того разу було трошки інакше: ми відпрацювали, і нам надійшло повідомлення від командира, що ми поцілили по піхоті, відпрацювали по сектору з боєприпасами – і в результаті є багато "300-х", є "200-ті", ну і відірваних рук та ніг теж достатньо. А найголовніше, що комбат "Ахмат-Восток" був важкий "300-й". Ми тоді буквально до трьох пострілів зробили. Було виявлено рух у посадці, ми вистрілили в той бік і відпрацювали на 1000%, як ми називаємо таке ще з початку війни, "зробили український борщ" – влучили в скупчення живої сили ворога, і все навколо червоне.
Сам факт поранення їхнього комбата – а це людина, яка відповідала за 500 осіб, за їхні рухи, розташування, всі накази віддає він, – це був успіх. Не часто вдається "затрьохсотити" командира російського батальйону. Можна сказати, що на той момент ми "відрубали голову" ворожому підрозділу, який не давав нам спокою досить довго, на деякий час ми їх просто знешкодили. Який підрозділ буде щось робити, йти в наступ, якщо його командира "затрьохсотили" чи "задвохсотили"? Плюс до цього – підірвано моральний дух. Уже є вірогідність, що звичайний солдат замислиться: куди мене відправили, чи варто це робити, якщо командир "300-й", я можу просто загинути. Ми тоді не на один місяць вивели той підрозділ зі строю.
Зазвичай емоцій у нас ніяких не буває, до всього сухо ставимося, але на той момент нас таке повідомлення навіть дуже порадувало. Хоча не всі з нас одразу повірили. Мій товариш із розрахунку, Юра, навіть сказав: "Мені 43 роки, я в казки не вірю". Але все ж таки це була не казка, ми дійсно відпрацювали чудово і ходили задоволені ще кілька днів.
Необхідно адаптуватися і жити повноцінно в бойових умовах
За останній рік війни наші вихідні теж були доволі однотипними. Ми приїжджали з бойових, знали, що у нас є кілька діб на відпочинок, мились, прали речі та відсипалися. І в такі моменти коротких передишок дуже гостро відчувалося, що життя, навіть на війні, проходить повз тебе. Треба якось розвиватися, кудись рухатися. Ми третій рік на війні. Скільки вона ще триватиме – ніхто не знає, скільки ми будемо ще воювати? Два роки або п’ять – невідомо. І ти починаєш налаштовуватися, перебудовувати своє життя під ті умови, які є. Для пересування треба машина, в тому самому будинку, в якому ми живемо і який розвалюється на очах, ще трошки – і стіна точно впаде, треба забезпечити якийсь мінімальний комфорт для себе.
Багато хто з хлопців саме тут і зараз починає втілювати свої мрії дитинства – машина, мотоцикл, пістолет. Приходить розуміння, що відкладати життя на потім не можна. Я все життя чекав, коли зможу завести собаку. На третьому році війни зрозумів, що часу чекати вже немає. І придбав собі песика. Малінуа (бельгійська вівчарка. – Ред.). Назвав Арс. (Арс це снаряд із реактивним зарядом). Він із 2,5 місяців їздить із нами на бойові. Хлопці з розрахунку поставились до такого мого рішення з розумінням. І навіть перші дні, коли я брав ще зовсім маленького Арса на роботу, я не виходив до гармати, був із ним.
Через деякий час почав брати собаку з нами до гармати, залишав його десь поряд, щоб він бачив мене, бачив, що я не нервуюся, і звикав до такого режиму. Хоча він і так на нашу роботу майже не реагує, зовсім не боїться пострілів, ані приходів, ані виходів.
А зараз, коли він підріс, то став "попереджати" нас про дрони: починає ричати, як тільки почує. До того ж ми можемо спокійно спати в бліндажах, знаємо, що собака підніме голос, якщо хтось буде наближатися, підніме нас і не дасть чужому пройти. Був навіть випадок, коли ми після бойових усі спали в будинку, в цей час нам привезли продукти, то Арс вкусив того військового за руку.
Арс – дуже розумний пес і став фактично ще одним номером у розрахунку. Він навіть пройшов посвяту в артилеристи. Є така традиція, після першого пострілу артилерист вдихає дим від пороху і його б’ють джабаром (така велика палка, якою снаряд забивають у ствол гармати). Після пострілу ми підвели Арса до гармати, щоб він понюхав порох і легенько стукнули його по попі джабаром, так він став справжнім артилеристом.
У свої вихідні ми з Арсом їздимо до кінолога, розвиваємося вже разом. Будь-яку вільну хвилину я проводжу разом з ним і відпочиваю від цього більше, ніж колись у цивільному житті. Він додав руху мені та підтримує моральний дух усього розрахунку.
